Розділ «Новітня історія»

1933 р. президент призначив канцлером Адольфа Гітлера. Прийшовши до влади, нацистська партія розпочала будувати унітарну державу: землі позбавлялися федерального статусу, ландтаги так само, як і Рейхстаг, втрачали право контролювати виконавчі органи. Відповідно до закону про перебудову імперії ліквідовувалися всі земельні виборні органи, а землі підпорядковувалися безпосередньо імперському кабінету. З усіх міністерств і відомств усувалися нечлени нацистської партії. Було прийнято закон "Про забезпечення єдності партії та держави". 1933 р. Гітлер ліквідував багатопартійну систему. Першою була заборонена комуністична партія. Для цього Гітлер організував підпал Рейхстагу і на лейпцизькому судовому процесі звинуватив у ньому комуністів. Після заборони СДПН він змусив "добровільно розпуститися" всі буржуазно-ліберальні та консервативні партії. Така сама доля спіткала й німецькі профспілки. Було створено Німецький трудовий фронт, що об'єднав усі без винятку профспілки під керівництвом НСДАП, молодіжні організації "Гітлерюгенд", Союз німецьких дівчат, "Юнгфольк", що виховували молодь на засадах фашистської ідеології,

У країні були створені таємна поліція (гестапо), концентраційні табори для утримання небажаних режиму осіб, були скасовані основні політичні права громадян - свобода слова, зборів, недоторканність житла, таємниця листування.

У серпні 1934 р. помер президент Гінденбург. Того самого дня, спираючись на підтримку військового міністерства і командування армії, Гітлер проголосив себе фюрером і рейхсканцлером, а також головнокомандувачем збройних сил. Так було завершено формування нацистського режиму.

Протягом 1933-1935 рр. було прийнято ряд законів, що встановили державне регулювання економікою. Створювалися "імперські групи" з управління промисловістю, енергетикою, торгівлею, транспортом, банківською справою. Різко зросла мілітаризація країни. У 1936 р. було прийнято 4-річний план розвитку німецької індустрії, підпорядкованої військовим цілям.

Зовнішньополітична програма нацистів з самого початку спрямовувалась на перегляд Версальського договору. На час приходу нацистів до влади Німеччина вже не платила репарацій, була учасником Локарнських угод, що гарантували стабільність в Європі, членом Ліги Націй. Однак у 1933 р. Німеччина вийшла з Ліги Націй. У країні були наявні всі ознаки мілітаризації: створювалася військова авіація ("люфтваффе"), запроваджено загальну військову повинність, військові частини вступили на територію демілітаризованої Рейнської зони. Все це було порушенням Версальського договору, але не зустріло опору з боку Англії та Франції.

Зміцнивши військовий потенціал, Гітлер поставив за мету домогтися входження до складу Німеччини всіх регіонів, де мешкали німці. Першою жертвою вже відвертої агресії стала Австрія. Навесні 1938 р. відбувся аншлюс - її приєднання до Німеччини. Після цього Гітлер висунув претензії до Чехословаччини, вимагаючи приєднання до Німеччини Судетської області, де переважно жили німці. Проте Чехословаччина мала боєздатну армію і договори про співробітництво з Францією і СРСР. Тому Гітлер вирішив досягти відокремлення Судет за допомогою Англії та Франції, шантажуючи їх загрозою нової війни. Англія й Франція пішли на це.

Підписана в 1938 р. у Мюнхені угода, що зобов'язувала Чехословаччину передати Судети Німеччині, фактично була перемогою Німеччини. Навесні 1939 р. Гітлер окупував Чехію і Моравію. Словаччина проголосила себе незалежною державою. Через тиждень німецькі війська окупували частину литовської території (м. Клайпеда). Англія і Франція, намагаючись спинити експансію Німеччини, надали Польщі гарантії, що у разі нападу на неї Німеччина опиниться у стані війни з ними. Міжнародні відносини різко загострилися.

1936 р. Німеччина і Японія підписали угоду про спільну боротьбу проти Комінтерну (реально - проти СРСР). 1937 р. до них приєдналася Італія. Особливо інтенсивно розвивалися німецько-італійські відносини. Німеччина та Італія домовилися про поділ сфер впливу на Балканах, уклали договір про військовий союз.

Німеччина перетворилась у найпотужнішу європейську державу: за промисловим виробництвом випереджала Англію і Францію, мала найсильнішу армію в Західній Європі, Це стало підвалинами початку нової війни.

Франція в 1918-1939 рр.

Перемігши головного ворога - Німеччину, Франція (як і Англія) стала провідною країною Західної Європи. Вона повернула собі високорозвинені індустріальні райони Ельзас і Лотарингію, отримала контроль над німецькими і частково турецькими володіннями (Того, Камерун, Сирія, Ліван тощо). Але війна завдала Франції величезних втрат: загинуло 1,3 млн осіб, з країни-кредитора вона перетворилася на боржника, рівень промислового виробництва в 1921 р. становив 55 % порівняно з 1913 р.

Франція разом з Англією, США, Японією була одним із організаторів інтервенції проти Радянської Росії. Перебування французьких військ у Росії протягом 1918-1919 рр. справило револю-ціонізуючий вплив на солдатів і моряків, які, повернувшись у Францію, сприяли піднесенню на батьківщині революційних настроїв.

На парламентських виборах у листопаді 1919 р. перемогли партії Національного блоку, що виступали з ультрапатріотичних позицій: неухильне дотримання умов Версальського договору, захист соціального миру і республіканського ладу, відбудова зруйнованого війною господарства, захист прав ветеранів та інвалідів війни тощо. Ці гасла відповідали настроям більшості населення країни, наляканого страйковим рухом.

Сподівання Франції ва регулярні репараційні надходження з Німеччини не справджувалися, оскільки через кризу в економіці і суспільстві Німеччина не могла та й не поспішала їх сплачувати. У січні 1923 р. французькі війська спільно з бельгійськими окупували Рурську область Німеччини. Франція сподівалася не лише добитися виплати репарацій, а й встановити свій контроль над німецькою економікою. Проте ця акція була засуджена світовою громадськістю, тому війська були виведені з Рура.

Протягом 1924-1926 рр. при владі перебував Лівий блок на чолі з Е. Еріо, до якого входили радикал-соціалісти і соціалісти. Він безуспішно намагався реформувати фінансову і податкову системи, офіційно визнав СРСР, придушував повстання у колоніях - Марокко і Сирії.

1926 р. після розпаду Лівого блоку до влади прийшла коаліція правих партій, що проголосила політику національної єдності. Уряд очолив Раймон Пуанкаре. За темпами піднесення промислового виробництва Франція випередила Англію і Німеччину. Найбурхливішими темпами розвивалися важка, сталеплавильна, автомобільна галузі промисловості. Проте це було перервано світовою економічною кризою, яка у Франції набрала затяжного характеру. Так, падіння виробництва, що розпочалося наприкінці 1980 р., тривало до середини 1935 р. Темпи стабілізації були настільки повільними, що рівня 1929 р. не було досягнуто і в 1939 р. Різко скоротилася зовнішня торгівля.

Небачена економічна криза, зростання безробіття і злиднів спричинили невдоволення широких верств населення; авторитет традиційних правих партій упав - з 1929 до 1932 р. змінилося 8 урядів. У країні активізувалися екстремістські, фашистські та профашистські організації ("Вогняні хрести", "Патріотична ліга", "Французька дія"). На відміну від німецьких та італійських фашистів французькі екстремісти не користувалися підтримкою середніх прошарків населення - власників дрібних підприємств.

Значна частина робітників орієнтувалася на комуністів. За таких умов спроба реакційних сил організувати путч у лютому 1934 р. для того, щоб ліквідувати республіканський лад, наштовхнулася на опір лівих сил. По всій країні прокотилася хвиля демонстрацій та мітингів.

1934 р. представники комуністичної та соціалістичної партій, до яких згодом приєдналися прогресивні радикали та діячі інших течій ліберального спрямування, домовилися про спільні дії проти фашизму. Під час муніципальних виборів навесні 1935 р. ліві сили досягли значних успіхів. Влітку 1935 р. комуністи, соціалісти, радикали, об'єднані в Народний фронт, провели демонстрацію. 1936 р. французька преса опублікувала програму Народного фронту, що передбачала державний контроль за розвитком економіки з метою стабілізації цін та фінансів країни, а також розширення соціальної допомоги населенню за рахунок бюджету, гарантування демократичних свобод і заборону фашистських угруповань, активну міжнародну діяльність для забезпечення миру у світі.

На парламентських виборах 1936 р. партії Народного фронту перемогли праві партії. Новий уряд сформував лідер соціалістів Леон Блюм. Національні збори прийняли понад 130 законів реалізації програми Народного фронту, проте для її здійснення необхідно було чимало коштів, у той час коли надходження до бюджету скорочувалися. Уряд був змушений робити великі позички. Економіка країни поступово дестабілізувалася. Уряд Блюма вимагав надати йому надзвичайні повноваження, але сенат відмовив.