Розділ «Новітня історія»

Макдональд, який з групою своїх прихильників вийшов із партії, сформував "Національний кабінет", залучивши до нього консерваторів і націонал-лібералів. Головною метою їхньої політики були спроби вийти з кризи шляхом зниження соціальних витрат, заробітної плати службовцям, підвищення митних податків на товари, що ввозилися в країну. У 1934 р. країна вийшла зі стану економічної кризи.

До початку Другої світової війни економіка досягла докризового рівня. Причиною швидкого економічного підйому кінця 30-х років було збільшення капіталовкладень у промисловість і розширення військового виробництва. Але безробіття залишалось високим.

У 1935 р. Макдональд пішов у відставку, а прем'єр-міністром став лідер консерваторів Болдуїн. У 1937 р. на чолі уряду став консерватор Невілл Чемберлен. Уряд Чемберлена здійснював широку програму озброєнь. У 1939 р. в мирних умовах було введено загальну військову повинність. У сфері зовнішньої політики "національний уряд" Болдуїна - Чемберлена фактично потурав агресії фашистської Німеччини та Італії: з Німеччиною було укладено військово-морську угоду, що дало можливість останній створити надводний і підводний флот; не протидіяв загарбанню Італією Ефіопії, під час громадянської війни в Іспанії проголосив політику "невтручання", що сприяло італо-німецькій інтервенції проти республіканського уряду. При потуранні Великої Британії Німеччина у 1938 р. приєднала до себе Австрію.

Агресія Японії проти Китаю в 1937 р. погіршила англо-японські відносини, але Велика Британія лише обмежилася осудженням дій японських мілітаристів.

Від політики "невтручання" уряд перейшов до політики безпосередніх поступок агресорам. 1938 р. Англія стала ініціатором ганебного мюнхенського зговору щодо розчленування Чехословаччини і її поглинання Німеччиною. 1939 р. Англія і Франція уклали угоду про взаємну допомогу в разі агресії з боку третьої держави; вони надали гарантії безпеки Польщі, Румуни та Греції, а також розпочали переговори з СРСР. Безуспішний хід англо-французько-радянських переговорів призвів у серпні 1939 р. до німецько-радянської змови, що відкрив шлях до розв'язання Другої світової війни.

Німеччина у 1918-1939 рр.

У результаті Листопадової революції Німеччина стала республікою. 1918 р. у Берліні відбувся з'їзд Рад народних уповноважених, який прийняв рішення про скликання Установчих зборів. Першочерговим завданням новоствореної республіки було укладення миру зі своїми переможцями. Німецька делегація прибула на Паризьку мирну конференцію (1919), де вирішувалася доля країни, але до вироблення тексту договору не була залучена. Вручаючи німецькій делегації умови миру, лідери Паризької конференції обмежили їх обговорення в уряді та Рейхстазі коротким терміном (2 тижні). У разі непідписання договору союзники погрожували ввести свої війська на територію Німеччини. 28 червня німецька делегація поставила підпис під Версальським мирним договором. Німеччина була змушена поступитися територіями на користь сусідніх держав, вугільні шахти Саару передавались Франції на 15 років, Східна Пруссія відокремлювалася від Німеччини "польським коридором", втрачала всі заморські колонії, віддавала Ельзас і Лотарингію Франції, повертала всі землі, захоплені на сході в результаті поразки Росії. Західна частина Німеччини вздовж обох берегів Рейну перетворювалася на демілітаризовану зону, де заборонялось тримати німецькі війська, чисельність солдатів і офіцерів не повинна була перевищувати 100 тис. осіб. Німеччині заборонялось мати підводні човни, військово-повітряні сили. На неї покладалася одностороння вина за розв'язання світової війни і накладалися великі репарації для відшкодування воєнних збитків союзникам, головним чином Франції.

Консервативні сили, невдоволені капітулянтською позицією соціал-демократів, з одного боку, і ліворадикальних сил, керованих Карлом Лібкнехтом та Розою Люксембург, з іншого, чинили тиск на уряд соціал-демократів. За таких умов уряд в особі міністра Г. Носке звернувся до вищих чинів армії із закликом навести в країні порядок. У 1919 р. військові частини увійшли в Берлін. Лібкнехт і Люксембург були вбиті, а Листопадова революція придушена. Рішуче були ліквідовані спроби утвердити радянську владу в Баварії навесні 1919 р., а також збройні виступи робітників у Бремені, Дрездені, Гамбурзі.

У серпні 1919 р. набула чинності прийнята Установчими національними зборами у м. Веймар нова конституція. За Вейморською конституцією Німеччина проголошувалася демократичною республікою. Тепер державу мав очолювати президент, якого обирали терміном на 7 років. Президент призначав канцлера і міністрів, діставав повноваження, коли отримував вотум довір'я від парламенту. Рейхстаг обирався терміном на 4 роки і діяв на партійній основі - приймав загальнодержавні закони, контролював політику уряду.

Республіка набувала статусу федеральної держави, оскільки кожна з колишніх союзних монархій стала називатися автономною землею, якою управляв місцевий уряд, призначений земельним парламентом (ландтагом). Федеральний парламент складався з двох палат: Рейхстагу, що обирався шляхом загальних виборів, і Рейхсрату, куди кожна земля делегувала обраних ландтагами депутатів. Новою конституцією було введено загальне, пряме, рівне виборче право для всіх громадян, які досягли 20 років.

Після війни Веймарська республіка опинилася в скрутному економічному становищі. У зв'язку з втратою вугільної та металургійної бази німецькій промисловості гостро бракувало сировини і матеріалів. Заборона виробництва важкого озброєння негативно вплинула на машинобудівну й металургійну промисловість. Скорочення промислового виробництва викликало масове безробіття, зниження заробітної плати. До того ж Німеччина мала виплатити країнам-переможницям репарації в обсязі 132 млрд золотих марок. Усе це посилювало в країні соціальне напруження.

1920 р. після перших виборів до Рейхстагу до влади прийшов уряд з представників буржуазних партій. У1922 р. у Рапалло було підписано договір між Німеччиною і Радянською Росією.

Рапалльський договір 16 квітня 1922р., підписаний під час Генуезької конференції 1922р. наркомом закордонних справ РСФРР Г. Чичеріним і рейхсміністром Німеччини В. Ратенау, в повному обсязі відновлював дипломатичні відносини між Радянською Росією та Німеччиною. Обидві сторони відмовились від претензій на компенсацію військових і невійськових збитків і домовились про порядок врегулювання суперечностей між собою; визнали принцип найбільшої сприятливості як основу їх правових і економічних відносин, зобов'язувалися сприяти розвитку торгово-економічних зв'язків. Договір було укладено без зазначення терміну дії.

Протягом 1919-1929 рр. Німеччина перебувала у стані хронічної кризи та політичної нестабільності.

1923 р. комуністи Гамбурга підняли повстання, а восени 1923 р. нацисти, очолювані Адольфом Гітлером, генералом Б. Людендорфом, Г. Герінгом, спробували вчинити переворот у Баварії, відомий як пивний путч. Повстання комуністів було придушене, а путч штурмовиків розігнаний поліцією. Гітлер потрапив за ґрати.

Незначне економічне піднесення в другій половині 20-х років було наслідком того, що Німеччина отримала фінансову допомогу у розмірі 20 млрд марок згідно з планами Дауесата Юнга. З обранням президентом П. Пінденбурга (1925) стабілізувалася і політична ситуація в країні.

У Німеччині економічна криза 1929-1933 рр. виявилася особливо гостро. Обсяг промислового виробництва скоротився майже на 50 %, реальна заробітна плата становила половину офіційного прожиткового мінімуму. Чисельність безробітних перевищувала 7 млн осіб. Уряди були неспроможні подолати економічні та соціальні наслідки кризи.

1930 р. відбулися вибори до Рейхстагу, на яких Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (НСДАП) уперше заявила про себе як загальнонімецька політична сила і зібрала 6,5 млн голосів. На виборах у 1932 р. нацисти одержали майже 14 млн голосів.

1932 р. президентом Німеччини вдруге був обраний Пауль Пінденбург. Уряд сформував Ф. фон Папен.

Політична криза в країні загострювалася. Кожна із трьох основних політичних сил (нацисти, комуністи і соціал-демократи) закликала своїх прихильників "на вулиці". У1932 р. відбулися нові вибори до Рейхстагу, на яких комуністи здобули 6 млн голосів, а кількість нацистів і соціал-демократів у парламенті дещо скоротилася. Комуністи спільно з соціал-демократами могли сформувати коаліційний уряд, але вони не довіряли один одному.