Розділ «Новітня історія»

В історичній науці терміном "Версальська система" прийнято називати міжнародні угоди, ініційовані державами - переможницями у Першій світовій війні. Вони були укладені 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції між США, Великою Британією, Францією, Італією, Японією, Бельгією, Болівією,

Бразилією, Кубою, Еквадором, Грецією, Гватемалою, Гаїті, Хіджазом, Гондурасом, Ліберією, Нікарагуа, Панамою, Перу, Польщею, Португалією, Румунією, Королівством сербів, хорватів і словенців, Сіамом, Чехословаччиною та Уругваєм, з одного боку, і Німеччиною - з іншого.

Версальський договір містив 15 розділів (440 статей).

Німеччина зобов'язувалась: 1) дотримуватися встановлених згідно з договором кордонів з Бельгією, Люксембургом, Францією, Швейцарією, Австрією, Чехословаччиною, Польщею та Данією, визнавати незалежність цих країн та майбутні угоди дер-жав-переможниць з Бельгією і Нідерландами; 2) здійснити демілітаризацію Рейнської зони; 3) повернути під французький суверенітет Ельзас і Лотарингію та передати Франції терміном на 15 років право на видобуток вугілля у Саарському басейні; 4) визнати незалежність усіх територій Російської імперії, які входили до її складу до 1 серпня 1914 р., нечинність договорів, укладених з радянською Росією, зокрема Брестського (Берестейського) мирного договору 1918 р.; 5) відмовитися від власних колоній; 6) скоротити армію та флот, ліквідувати Генштаб, загальну військову повинність, зруйнувати укріплення на кордонах; 7) сплатити репарації переможцям; 8) дотримуватися принципу найбільшого сприяння в економічних відносинах із союзними державами, скасувати всі економічні угоди з Росією, Румунією, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією; 9) відкликати свої війська з Прибалтики.

Репарації (від лат.- відновлення) - вид матеріальної відповідальності держави-агресора, що полягає у відшкодуванні цією державою (за мирним договором або іншими міжнародними актами) збитків, завданих державі, яка зазнала нападу.

Версальська система визнавала винними у розв'язанні Першої світової війни виключно Німеччину та її союзників.

Учасники конференції прийняли рішення про судове переслідування Вільгельм а II та осіб, що "вчинили дії, супротивні законам і звичаям війни".

Складовою Версальської системи стало прийняття Статуту Ліги Націй, який відразу підписали 44 держави. Метою нової міжнародної організації згідно зі Статутом був "розвиток співробітництва між народами та гарантування миру і безпеки".

Версальський договір набув чинності у січні 1920 р. після ратифікації його Великою Британією, Францією, Італією, Японією та Німеччиною і "офіційно завершив" Першу світову війну. США відмовились від ратифікації у зв'язку з небажанням визнавати Лігу Націй, Китай, Хіджаз та Еквадор - внаслідок незгоди з деякими статтями.

Вашингтонська конференція 1921-1922 рр.

Велика Британія у 1918-1939 рр.

Велика Британія як одна із провідних держав Антанти у результаті перемоги в Першій світовій війні отримала мандат на значну частину німецької і турецької колоніальної спадщини. Був розгромлений її головний супротивник - Німеччина, але перемога дісталася дорогою ціною. Людські втрати становили 750 тис. убитими, 1,7 млн пораненими, країна втратила більше третини національного багатства, скоротився випуск промислової продукції, зменшився торговельний флот. Зі світового кредитора Англія перетворилася на боржника.

Наприкінці 1918 р. в Англії відбулися парламентські вибори, на яких перемогу здобув блок консерваторів і лібералів. Лейбористи отримали 59 місць у палаті громад. Уряд знову очолив Ллойд Джордж.

Внутрішня політика уряду полягала у подоланні повоєнних кризових явищ, пов'язаних зі структурною перебудовою економіки, впровадженням державного регулювання економічних і соціальних процесів. Було прийнято програму допомоги безробітним і будівництва дешевого житла для незаможних тощо.

У зовнішній політиці Ллойда Джорджа важливе місце посідала боротьба з Радянською Росією. На початку 1919 р. Велика Британія разом з Францією і США розпочали проти неї воєнну інтервенцію, а в радянсько-польській війні підтримала Польщу. Британські домініони - Канада, Австралія і Південно-Африканський Союз - отримали статус автономних держав у складі Британської імперії. У 1921 р. англійська колонія Ірландія дістала статус домініоне (шість графств у Північній Ірландії з переважно протестантським населенням, а не католицьким, як у решті Ірландії, залишились у складі Великої Британії).

Уряд Ллойда Джорджа виявився неспроможним подолати фінансові негаразди. Купівельна спроможність населення падала. У 1919-1923 рр. ширився страйковий рух. Особливо гострий конфлікт виник у 1921 р. між власниками і шахтарями.

1923 р. в Англії відбулися чергові вибори. Ліберали і лейбористи, які збільшили своє представництво в палаті громад, домовилися про коаліцію, і на початку 1924 р. прем'єр-міністром став лідер лейбористів Джеймс Рамсей Макдональд. Уряд удосконалив систему страхування та соціального забезпечення, скоротив непрямі податки, встановив дипломатичні відносини з СРСР. Парламентські вибори в жовтні 1924 р. лейбористи програли. Однопартійний уряд консерваторів очолив Стенлі Болдуїн.

У1925-1926 рр. у країні загострилися соціальні суперечності. У середині 1925 р. власники вугільних шахт оголосили про закриття нерентабельних копалень, якщо федерація гірників не погодиться на зниження заробітної плати, подовжений робочий день, скорочення кількості робітників тощо. У травні 1926 р. розпочався загальний страйк шахтарів. Уряд оголосив про введення надзвичайного стану. Верховний суд виніс рішення про незаконність страйку. Семимісячна боротьба англійських шахтарів зазнала поразки. У листопаді 1926 р., незважаючи на значну матеріальну і фінансову допомогу з боку Радянського Союзу, страйк гірників припинився.

1927 р. парламент прийняв закон про промислові конфлікти і тред-юніони, яким вводився спеціальний "охолоджувальний" період між оголошенням і початком страйку, а організаторів неконституційних страйків та їх учасників штрафували; заборонялося масове пікетування, обмежувалися внески профспілок на потреби Лейбористської партії. Антипрофспілкове законодавство уряду Болдуїна ускладнило становище робітників.

1927 р. Велика Британія розірвала дипломатичні відносини з СРСР. В умовах світової економічної кризи1, що в 1929 р. охопила і цю країну, масового безробіття, зростання страйкового руху знову посилилися позиції лейбористів. На виборах 1929 р. вони домоглися абсолютної більшості і сформували однопартійний уряд на чолі з Макдональдом. Він спробував подолати кризу зниженням державних видатків, зокрема скороченням допомоги безробітним, допомогою приватному капіталу. Проте його зусилля виявилися марними: падіння виробництва тривало у таких провідних галузях, як металургійна, вугільна, суднобудівна, і становило 60 %. Кількість безробітних у 1933 р. досягла 3 млн осіб. В умовах цілковитої депресії уряд у 1931 р. пішов у відставку. На парламентських виборах того самого року лейбористи зазнали поразки.