Розділ «Соціально-економічний і політичний розвиток Російської імперії наприкінці XIX - на початку XX ст.»

Поряд із люмпенізованими селянами, котрих влаштовували общинні порядки з круговою порукою, гарантованими мінімальними можливостями матеріального достатку, було чимало селян, причому не обов'язково найзаможніших, які розуміли необхідність реформування поземельних відносин і підтримували намагання уряду створити в селі клас економічно незалежних селян.

Губернські та повітові землевпорядні комісії тримали під контролем вихід селянських господарств з общини, купівлю ними додаткових земельних наділів, проводили обстеження їх економічного становища.

Уряд П. Столипіна турбувався не тільки про технічну, а й про фінансову сторону реалізації аграрної реформи. Головним важелем її здійснення був Селянський поземельний банк, заснований ще 1882 р. 12 серпня 1906 р. цей банк розпочав продаж селянам значної частини удільних земель, причому на досить вигідних для них умовах. Було визначено такі терміни погашення позички: 18, 18, 28, 41 і 55,5 років. Виплата процентів залежала від терміну, на який бралася позичка. Якщо до 1906 р. ці проценти коливалися від 11,5 (за мінімального терміну) до 6 (за максимального), то за столипінським законодавством - відповідно від 9,5 до 4,5.

Складовою Столипінської аграрної реформи була також переселенська політика. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії. Тільки з України, де панувало аграрне перенаселення, протягом 1906-1912 рр. виїхало майже 1 млн осіб. Щоправда, багато селян поверталося, не знайшовши відповідних умов для життя.

Отже, на початку XX ст. селянське господарство не тільки вистояло, а й перемогло у важкій конкуренції з поміщицьким господарством. Воно могло ще більше його потіснити, якби столи-пінська аграрна реформа була рядикальнішою і не проголошувала недоторканним дворянське землеволодіння.

Несприятливим був і час, коли проводилась реформа: країна не могла винести подвійного тягаря - фінансування глибоких соціально-економічних перетворень і відшкодування воєнних витрат.

"Нового власника" було залишено практично без допомоги держави, оскільки не можна вважати ефективною допомогу в 32 млн крб, запропоновану як позичку для хуторян, порівняно з 8,5млрдкрб, викачаних із землеробства державою та поміщиками.

Водночас столипінська аграрна реформа, незважаючи на її непослідовність і незавершеність, була одним із найрішучіших кроків лібералізму в усій російській історії. Вона сприяла перетворенню середньовічної колективістської системи праці селян на індивідуальну, формуванню господарств фермерського типу. Вже в той історичний період ці господарства виявили великі потенційні можливості. Аграрна реформа сприяла розширенню посівних площ, підвищенню продуктивності сільського господарства, врожайності зернових культур. Росія розпочала масовий експорт продовольчих товарів, що дало змогу вкладати нові інвестиції у промисловість. Усі її провідні галузі - металургія, виробництво сталі, видобуток нафти, сільськогосподарське машинобудування тощо - інтенсивно розвивалися. Посилилася концентрація виробництва, створювалися картелі, трести, концерни. Банківський капітал зосереджувався у шістьох найбільших банках столиці. Формувалася власна національна промислова еліта, яка намагалася позбутися іноземної залежності й мала плани економічного проникнення не тільки на Схід - традиційний напрям російської колоніальної політики, а й у Європу та Азію.

У травні 1908 р. було затверджено закон про обов'язкове початкове безплатне навчання дітей з 8 років. Збільшення асигнувань на народну освіту дало змогу відкрити 50 тис. нових шкіл. Однак їх загальна кількість була удвічі меншою за реальні потреби населення.

Реформи здійснювалися в умовах жорстокого переслідування будь-якого опозиційного руху, нехтування соціальним законодавством, розгулу шовіністичних настроїв, відвертого консерватизму. Безумовно, такий курс не міг зняти соціальної напруженості в суспільстві. Напередодні Першої світової війни опозиційний і революційний рух знову почав наростати.

Третю Думу обрали за виборчим законом 3 червня 1907 р., більшість у ній отримали представники правлячих класів (репрезентуючи 1 % населення країни, вони мали 67 % місць). Першість мали октябристи і націоналісти. В опозиції були кадети, соціал-демократи й "трудовики" - незалежні депутати, які представляли інтереси переважно селян. Від національних окраїн було обрано 26 депутатів, які створювали фракції за національною ознакою і різко виступали проти шовіністичного курсу уряду П. Столипіна.

Прем'єр-міністр спирався на октябристів і російських націоналістів, які утворили Партію російських націоналістів, що підтримувала вимоги національної буржуазії та утворила опору для проведення шовіністичного курсу П. Столипіна. Русифікація "інородців" стала його політичним кредо. П. Столипін намагався обмежити повноваження фінського сейму, автономію Польщі, де закрив усі школи з польською мовою викладання. Українські національно-культурні товариства "Просвіта" також було закрито, обмежено вживання української мови. Така політика обурювала інтелігенцію, посилювався її опір правлячому режиму, зростала національна свідомість, створювалися національні організації (Союз визволення України, Партія "Мусават" в Азербайджані та ін.), у яких лунали заклики не тільки до культурно-національної автономії у складі Росії, а й до відокремлення від імперії.

Революційні партії були послаблені арештами, а їх лідери мусили емігрувати. За кордоном вони намагалися переосмислити уроки революції та виробити нову тактику боротьби з режимом. У таборі соціал-демократів поглиблювався розкол, започаткований III з'їздом. Меншовики відмовилися від активної боротьби з урядом шляхом страйків і збройних виступів, запропонувавши вступити в союз з буржуазією і допомогти їй легальними засобами боротися за соціальні реформи. Під їх впливом робітники створювали легальні організації, які передусім ставили за мету проведення широких соціальних реформ. Таку тактику піддали критиці більшовики, які відмовилися від союзу з "реакційною" буржуазією і зробили ставку на диктатуру пролетаріату, розробляючи стратегію майбутньої революційної боротьби. Особливу увагу більшовики приділяли актам експропріації - грабуванню банків. І хоча награбовані кошти нібито йшли на утримання партії та підготовку до революції, така діяльність перетворювала їх на кримінальних злочинців і відштовхувала від них інтелектуальну еліту.

Проте більшовики завойовували все більшу прихильність люмпенізованих робітників. Кількість страйкуючих протягом столипінського правління знизилася до 50 тис. Але в робітничому середовищі зріло незадоволення відсутністю жодних спроб уряду вирішити соціальні питання. Закон 1906 р. про 10-годинний робочий день майже не виконувався, соціальне страхування робітників не проводилося, профспілки перебували під жорстким контролем уряду.

Відверте нехтування урядом законодавчим органом, шовіністична політика, відсутність соціального законодавства, консерватизм правління позбавили самодержавство опори й ізолювали від російського суспільства. Непередбачливий імператор швидко охолов до реформатора Столипіна. У вересні 1911 р. Столипіна було вбито в Києві терористом за загадкової пасивності охоронних органів.

З 1910 р. починається нове піднесення революційного руху, зумовлене розстрілом страйкуючих робітників на Ленських золотих копальнях (понад 200 осіб було вбитоі 170 поранено). У1912 р. кількість страйкуючих перевищила 200 тис. осіб, а у 1913 р. - 250 тис. осіб. Країна знову опинилася на порозі революції. Уряд ще більше загострив ситуацію пропозицією розпуску Думи і запровадженням у столиці надзвичайного стану. В Москві та Петербурзі спостерігалася значна радикалізація політичного життя, посилювався вплив більшовиків, які остаточно розійшлися з меншовиками, утворили власний Центральний комітет, численні регіональні підпільні комітети, проводили активну пропагандистську роботу через газету "Правда", разовий наклад якої досяг 40 тис. примірників.

Інтелектуальне середовище російського суспільства перебувало в стані "переоцінки цінностей" - розчарування в буржуазній ідеології індивідуалізму, в активній політичній діяльності, намагання протиставити соціалізму й марксизму націоналізм і містицизм. Усе більше прихильників завойовувала релігійна філософія В. Соловйова. Політична апатія інтелігенції втілювалася в естетиці "чистого мистецтва", яке стало підґрунтям для розвитку російського авангарду в живописі, літературі, театральному мистецтві. Твори російських митців цього періоду увійшли в золоту скарбницю світової культури. Широкий відгук у суспільстві мали збірники статей "Віхи" (1909) і "Про інтелігенцію" (1910), в яких виступили відомі філософи, публіцисти, юристи, громадські діячі (М. Бердяев, С. Булгаков, С. Франк, Б. Кістяківський, П. Мілю-ков). Головною ідеєю збірників була проблема відповідальності інтелігенції за сучасне політичне становище. В суспільстві панувала духовна нестабільність і виявлялися ознаки наближення великого лиха.

Європа розкололася на два протилежні табори - Антанту і Троїстий союз. Збройні конфлікти й локальні війни спалахували майже щорічно. Посилилися шовіністичні настрої. Нечуваного розмаху набула гонка озброєнь. Спроби Росії наприкінці XIX ст. скликати міжнародну конференцію з роззброєння без ентузіазму зустріли європейські країни, які розцінили її як "несвоєчасну акцію". Країни Європи готувалися до війни, мілітаризувалися, створювали величезні армії, переоснащуючи їх новітнім озброєнням, розробляли стратегічні плани війни. Росія мала найбільшу армію у світі (900 тис. осіб) і третій за чисельністю флот. Це підігрівало загарбницькі амбіції царизму, якого підтримувала національна буржуазія.