Розділ «Соціально-економічний і політичний розвиток Російської імперії наприкінці XIX - на початку XX ст.»

o по-третє, економічне відставання Росії від західноєвропейських країн призводило до дедалі більшої залежності держави від іноземного капіталу, що створювало небезпеку втрати цілісності та національної незалежності Російської імперії;

o по-четверте, революційні події 1905-1907 рр. показали, що у державі немає стабільної соціальної сили, здатної стати провідником урядової аграрної політики.

Голова уряду П. Столипін, з іменем якого уособлювалась аграрна реформа, розумів, що основна маса селянства без ентузіазму зустріне запропоновані ним радикальні зміни (сам реформатор неодноразово і відверто заявляв, що його реформа - "не для слабких і немічних, котрих у Росії більшість, а для заможних і сильних господарів").

Стосовно поміщиків, то цей клас виявився помітно ослабленим і спиратися лише на нього було ризиковано.

Ненадійним союзником поставала й промислова буржуазія. По-перше, вона була нечисленною, по-друге, її інтереси не завжди збігалися з інтересами поміщиків.

Отже, потрібно було шукати нову соціальну силу, зацікавлену в радикальних перетвореннях. Така сила, щоправда, нечисленна й організаційно слабка, вже була - вільні селяни-власники, найзаможніша їх верства, що сформувалась після скасування кріпосного права і вела новий, капіталістичний спосіб господарювання.

Заслугою П. Столипіна було те, що він одним із перших розгледів у цій верстві стабільного і перспективного союзника уряду. Саме вона була найбільше зацікавленою у створенні економічних умов для вільного господарювання, здатною захистити свою земельну власність та й увесь інститут приватної власності. В економічному аспекті вона була стабільнішою і перспективнішою за інші верстви сільського населення. Тому стратегічний хід П. Столипіна - розширити приватновласницький лад держави за рахунок збільшення чисельності заможних селян-власників - був не тільки всебічно обґрунтованим, а й вчасним.

Центральна ідея столипінської аграрної реформи полягала у тому, щоб:

o по-перше, насильно зруйнувати селянську земельну общину і на її руїнах створити нову, хутірсько-відрубну систему землеволодіння;

o по-друге, на основі утвердження приватної земельної власності сформувати клас земельних власників із найзаможнішої частини селянства.

Проведення реформи уряд П. Столипіна розпочав зі створення необхідних технічних передумов регулювання поземельних відносин.

4 березня 1906 р. спеціальним указом було започатковано створення системи землевпорядних комісій, які стали провідниками нового земельного законодавства і землевлаштування. Водночас у столиці було створено Комітет у земельних справах, який виконував функцію координаційного центру. Згідно з названим указом землевпорядні комісії мали розпочати діяльність насамперед у тих губерніях і повітах, де було найбільше безземельних селян.

Водночас уряд П. Столипіна підготував низку правових заходів, які сприяли проведенню аграрної реформи.

Першим актом аграрного законодавства став указ від 9 листопада 1906 р., згідно з яким:

o по-перше, у селах, де протягом тривалого періоду не було загальних переділів, общинний порядок землеволодіння вважався ліквідованим і селяни переходили до подвірного землекористування;

o по-друге, кожен домогосподар, котрий володів землею на основі общинного права, міг у будь-який час вимагати закріплення за собою в приватну власність належної йому частини землі;

o по-третє, домогосподар мав право вимагати натомість закріплених за ним черезсмужних ділянок, виділення "відрубу" або "хутора", тобто зведення всіх окремих наділів в одне місце ("відруб") і перенесення туди садиби ("хутора"), що забезпечувало створення незалежних від общинних порядків, ізольованих міцних селянських господарств;

o по-четверте, обмежувався принцип сімейної власності: відтепер власником землі, закріпленої за двором, ставав одноособово "домогосподар", тобто глава сім'ї, а не двір загалом, як було раніше.

Зауважимо, що уряд П. Столипіна не мав юридичного права видавати подібні законодавчі акти без схвалення їх Державною думою. Однак він виявив виняткову рішучість і наполегливість, опублікувавши їх у вигляді тимчасових указів, які стали легітимними через певний час, коли в основному вже були реалізовані.

Закон про землевлаштування, схвалений третьою Державною думою, було прийнято 29 травня 1911 р. У ньому, зокрема, підкреслювалось, що кожен селянин мав право вийти з общини і розпочати господарювання на компактній частині колишньої колективної власності, зведеній до окремої ділянки, навіть за умови, що проти цього виступить сільський сход.