• слабко розвинуті покривні тканини, що полегшує поглинання з води газів та поживних речовин;
• занурені у воду листки мають типову тіньову будову, а розташовані на поверхні – світлову;
• слабкий розвиток кореневої системи, до повного її зникнення;
• сильно розвинуте вегетативне розмноження.
Гігрофіти – (від грецьк. hidros – вологий, phiton – рослина) – наземні рослини, які зростають в умовах високої вологості (грунту або повітря).
Мають здебільше тонкі великі листові пластинки із слаборозвинутою кутикулою, слаборозвинуту кореневу систему, тонкі стебла. Ростуть на заболочених територіях, у вологих лісах, заплавах річок, по берегам річок і водойм. Серед знайомих нам рослин це – вільха чорна, журавлина болотна, бобівник (вахта) трилистий, калюжниця болотна, фіалка болотна, осоки, болотні верби. Оскільки вони погано регулюють транспірацію, то дуже важко витримують посуху. До їх загибелі приводить осушувальна меліорація.
Мезофіти (від грецьк. mesos – середній, проміжний, phiton – рослина) – екологічна група рослин, яка зростає в умовах середньої зволоженості.
Відзначаються різноманітністю форм і не мають таких специфічних морфолого-анатомічних ознак, як ксерофіти та гігрофіти. До цієї групи можна віднести безліч рослин: ялина, бук, брусниця, грушанка, копитняк європейський, тимофіївка, костриця, конвалія, осика, береза, липа, клен, овес, картопля, яблуня тощо. Ці рослини переважають в помірних кліматичних умовах.
Ксерофіти (від грецьк. xeros – сухий, проміжний, phiton – рослина) – рослини посушливих місць, пристосовані до життя в умовах тривалої або сезонної грунтової та атмосферної посухи.
Мають спеціальні пристосування, які перешкоджають випаровуванню води і запобігають перегріву рослин. Довгий час панувала теорія німецького вченого А. Шімпера про те, що ксерофіти економно витрачають воду, тобто їм властива низька інтенсивність транспірації. Але в 1952 р. радянський вчений М. О. Максимов довів, що основна різниця між мезофітами і ксерофітами полягає не в інтенсивності транспірації, а в здатності посухостійких рослин витримувати збезводнення в період посухи. Зростають вони у степах, пустелях. Із знайомих видів до цієї групи рослин відносяться дуб пухнастий, сосна кримська, ковила, полин, тонконіг. На півночі України ксерофіти зустрічаються у верхів'ях піщаних дюн (шавлія, різні види полину). Ксерофіти поділяються на дві групи:
• сукуленти (від грецьк. succulentus – соковитий);
• склерофіти (від грецьк. skleros – твердий, жорсткий).
Деякі особливості сукулентів обговорювалися при характеристиці температури, як екологічного фактора. У частини сукулентів листя перетворилося у колючки або луски. Функції асиміляції виконують зелені стебла. У листових форм, навпаки, стебла відсутні. Пагони та листки у сукулентів частіше голі, вкриті товстим кутинізованим епідермісом і восковою плівкою. Корені у них ростуть швидко, сягають значних розмірів, поширені у поверхневому прошарку грунту. Коренева поглинаюча сила у сукулентів низька. Для рослин цієї групи характерний своєрідний обмін речовин. В процесі дихання цукри розпадаються не на СО2 та Н2О, як у більшості рослин, а накопичуються проміжні речовини – органічні кислоти. Вдень ці кислоти розпадаються з виділенням вуглекислого газу, який тут же поглинається самою рослиною. Асиміляційні тканини представлені, головним чином, трубчастою паренхімою, в середині якої міститься водозапасаюча паренхіма.
До склерофітів відносяться саксаул, різні види ковили та полину, верблюжа колючка. Завдяки великій кількості механічних тканин ці рослини тверді, можуть втрачати до 25 % своєї вологості. Коренева система має високу поглинаючу силу. За будовою вона різна, але частіше йде дуже глибоко до водоносних прошарків грунту. Типовий склерофіт – низькоросла рослина з довгим корінням. Наприклад, верблюжа колючка заввишки до 1 м, а її коренева система завдовжки до 30 м. Листя або редуковане, або дрібне, вкрите щільною шкіркою, часто опушене, може скручуватися. Вирощування ксерофітів у теплому, але вологому кліматі призводить до більш інтенсифікації росту, збільшення розмірів листя. Замість колючок може розвиватися м'яке листя. Це вказує на те, що у несприятливі умови зростання ці рослини були витіснені іншими видами.
В межах однієї природно-кліматичної зони та в межах конкретних фітоценозів також відбувається розподіл рослин на групи по вибагливості до вологи. Прикладом може бути видовий склад лісових фітоценозів степової зони України. До його складу входять:
• ксерофіти – сосна звичайна, гледичія трьохколючкова, біла акація, лох, дуб пухнастий, сосна кримська, айлант;
• мезоксерофіти – берест (пробкова форма), шипшина, мигдаль, терен;
• ксеромезофіти – дуб звичайний, паслін, ясен звичайний, груша, яблуня;
• мезофіти – граб, ліщина, ільм, липа звичайна, клен гостролистий, модрина сибірська, клен явір;
• мезогігрофіти – тополя біла та чорна, осика, береза пухнаста, крушина ламка, калина, бузина чорна;
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фітоекологія з основами лісівництва» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 5. ВОЛОГІСТЬ ЯК ЕКОЛОГІЧНИЙ ФАКТОР“ на сторінці 5. Приємного читання.
