Розділ 5

— І виросте із зерня паросток, — мовила Віккі, перехоплюючи червоною гумкою пачку стодоларових банкнот.

Майя вже встигла ознайомитися з набором фраз, якими рясніла збірка проповідей Айзека Джоунза — засновника церкви, парафіянкою якої була Віккі. Вислів «І виросте із зерня паросток, або що посієш, те й пожнеш» означав, що завжди слід спершу подумати про наслідки своїх можливих дій.

— Необхідні гроші ми маємо, але це — небезпечна зброя, — вела далі Віккі. — Якщо вона потрапить до рук кримінальників, то вони накоять багато лиха, використавши її проти невинних людей.

— Це стосується будь-якої зброї.

— Ти обіцяєш знищити цей пістолет, коли ми нарешті будемо в безпечному місці?

«Harlekine versprechen nicht, — подумала Майя німецькою. — Арлекіни не обіцяють нічого». Їй навіть здалося, що вона почула батьків голос.

— Я подумаю. Може, й знищу, — відповіла вона. — Це все, що я можу тобі сказати.

Поки Віккі лічила гроші, Майя встигла перевдягнутися. Їй треба було зустрітися з Ароновим біля концертної зали в Центрі Лінкольна, тому вона мала виглядати як жінка, що зібралася на світську вечірку. Це означало високі закриті черевики, чорні брюки, блакитний светр і довгий вовняний піджак. Оскільки йшлося про чималеньку суму грошей, вона вирішила прихопити зброю — короткоствольний револьвер «магнум» 357-го калібру з алюмінієвим корпусом. Брюки були досить просторими, і кобури, захованої нижче литки, видно не було.

Майїн метальний ніж кріпився еластичним бинтом до її правого передпліччя, а меч — до лівого. Меч мав гостре тригранне лезо й Т-подібне руків’я, яке давало змогу під час прямого удару докласти додаткової сили.

Раптом Віккі припинила рахувати гроші, і на її обличчі з’явився вираз зніченості та невпевненості.

— Майє, у мене проблема. Я... не знаю, я б хотіла з тобою про неї поговорити.

— Кажи.

— Мене вабить Голліс. І я не знаю, що мені з цим робити. Раніше він мав багато подруг, я ж у цій справі маю обмаль досвіду. — Віккі скрушно похитала головою. — Якщо чесно, то ніякого досвіду взагалі.

Майя вже встигла помітити зрослу симпатію між Голлісом та Віккі. Уперше в житті їй довелося бачити еволюцію людей, до яких приходило кохання. Спочатку вони спостерігали одне за одним, коли хтось із них уставав з-за столу. Або починали трохи подаватися вперед, коли хтось із них говорив. Коли вони не були разом, то один говорив про другого з трохи недоречним і дурнуватим піднесенням. Цей нещодавній досвід привів Майю до думки, що між її батьком та матір’ю ніколи не було кохання. Просто вони дуже поважали одне одного й були неабияк віддані непорушності свого шлюбу. Але це не було коханням. Арлекіни цуралися сильних почуттів.

Майя засунула револьвер у кобуру на нозі. Перевіривши надійність липучки, якою кріпилася ця кобура, Майя опустила халяву, довжина якої сягала середини черевика.

— Ти не до тієї звернулася, Віккі, — відповіла вона. — Я не можу тобі щось порадити.

Арлекін узяла дев’ять тисяч доларів з ліжка й рушила до дверей. Тієї миті настрій у Майї був рішучий, вона почувалася готовою до бою, але все довкола в кімнаті раптом нагадало їй про ту допомогу, яку Віккі надавала їй під час одужання. Віккі годувала Майю, міняла перев’язки й сиділа біля ліжка, коли та мучилася від болю. Вона була подругою.

«До біса друзів!» — подумала Майя. Арлекіни дотримувались обов’язку допомагати одне одному, але дружба з іншими громадянами вважалася марнуванням часу. Під час нетривалої спроби жити нормальним життям у Лондоні Майя зустрічалася з чоловіками й товаришувала з жінками, котрі працювали з нею в дизайнерській студії. Ніхто з тих людей не був для неї другом. Вони ніяк не могли зрозуміти її незвичного світосприйняття; не могли збагнути, що вона завжди перебувала в стані очікування небезпеки, завжди була готова до нападу.

Її рука торкнулася клямки, але дверей Майя не відчинила. «Поглянь на факти, — сказала вона собі. — Розріж своє серце та препаруй свої почуття. Ти ж просто заздриш Віккі, от і все. Заздриш чужому щастю».

Вона повернулася до «спальні».