Розділ 40

Майя не стала просити його перекласти слова пісні, бо то була її пісня. Уперше в житті. І цього досить.

Вони повернулися до церковного комплексу й припаркувались у дворі майже о першій годині ночі. Ледь чи не скрізь було темно, і вони зупинилися під єдиною лампочкою. Симон Ламброзо, вбраний у чорний костюм та краватку, тривожно поглядав на святилище. Петрос помітно нервував. Але дивився він не на святилище, а на церкву.

Цього разу все сталося набагато швидше. Спочатку вийшли молоді люди з рушницями; потім розчинилися церковні двері, і з’явився охоронець у супроводі інших священиків. Усі вони мали серйозний вигляд, тому важко було передбачити, яке рішення ухвалив старий хоронитель ковчега.

Старий зупинився на доріжці й підвів голову, щойно до нього підійшов Петрос. Майя чекала на якусь особливу церемонію — щось на кшталт офіційного оголошення, але охоронець просто постукав палицею в землю й мовив кілька слів амхарською. Петрос уклонився й поспішив до «лендровера».

— Святі змилувалися над нами. Він повірив, що ви дійсно є такелакай. І дозволяє вам увійти до святилища.

Майя накинула на плече піхви з мечем-талісманом і рушила слідом за охоронцем до святилища. Священик з гасовим ліхтарем відімкнув зовнішню браму, і вони ввійшли до огородженої зони. Обличчя охоронця нагадувало позбавлену емоцій маску, але все одно було видно, що кожен рух давався йому вкрай болісно. Він піднявся на одну сходинку до дверей святилища, зупинився, зібрався з силами і зробив іще один крок.

— Усередину зайдуть тільки вейзеріт Майя й Тебакі, — попередив Петрос. — Решта залишаються тут.

— Мав за честь зустрітися з вами, Майє. Нехай вам щастить у вашій подорожі.

Майя хотіла подати руку Симонові Ламброзо, але він зробив крок уперед і обійняв її. Це був найважчий момент для Майї. Якась невеличка її частина воліла залишитися на цьому острівцеві затишку й безпеки.

— Дякую, Симоне.

— Ви так само хоробрі, як і ваш батько. Певен, що він пишався б вами.

Священик підняв червоне пластикове покривало, й охоронець відімкнув двері до святилища. Поклавши ключі в кишеню мантії, він узяв гасовий ліхтар. Промимривши кілька слів по-амхарськи, він кивнув Майї: «Ходімо за мною».

Двері розчинялися дуже повільно. Коли утворився проміжок завширшки два фути, охоронець і Майя прослизнули всередину, і двері за ними зачинилися. Вони опинились у невеликому передпокої. Єдиним джерелом світла був ліхтар. Він розгойдувався туди-сюди в такт повільним крокам охоронця, коли той заледве прочвалав бетонною підлогою до других дверей. Майя роззирнулась і побачила, що малюнки на стінах відображали історію ковчега. Ось темношкірі, подібні до ефіопів, ізраїльтяни, несуть ковчег через Синайську пустелю. Ось ковчег під час битви з філістимлянами. Ось його встановлюють у храмі Соломона.

Охоронець відчинив другі двері, і вони опинилися в набагато більшому приміщенні. Ковчег стояв посеред кімнати, вкритий вишитою накривкою. Його оточували дванадцять горщиків з горловинами, заліпленими воском.

Майя пригадала, як Петрос пояснював, що там зберігається свята вода, яку раз на рік зливають і дають випити жінкам, котрі не можуть завагітніти.

Священик сторожко позирав на Майю так, наче вона ось-ось учинить якесь насильство. Поставивши ліхтар на підлогу, він підійшов до ковчега та зняв з нього накривку. Під нею виявилася дерев’яна скриня, повністю вкрита листовим золотом. Вона була по коліна заввишки та приблизно чотири фути завдовжки. По обох її боках були палі для перенесення, а на кришці — дві золоті фігурки херувимів. Ці ангельські створіння мали людські тіла й орлині голови та крила. Крила яскраво виблискували у світлі гасового ліхтаря.

Майя підійшла до ковчега та стала навколішки. Узявшись за херувимів, вона зняла кришку й поставила її на вишиту тканину. «Обережно, — сказала вона собі. — Поспішати нікуди». Нахилившись, вона зазирнула всередину й не побачила там нічого, окрім інтер’єру з акацієвого дерева. «Порожнеча, — подумала вона. — Цілковита облуда й шахрайство». Це не точка доступу до паралельного світу, а звичайнісінька дерев’яна скриня, освячена багатовіковими забобонами.

Розчарована й сердита, Майя зиркнула на охоронця. Той стояв, спершись на палю, та посміхався, явно втішаючись з її глупства. Тоді вона знову зазирнула в ковчег і побачила скраю внизу малесеньку чорну цятку. «Що то? Пропалина? — подумала Майя. — Сучок у дереві?» Поки вона дивилася, чорна цятка збільшилась — приблизно до розмірів британського пенні — й почала повільно рухатися в повітрі над поверхнею дна.

Цятка перетворилася на пляму — неосяжно глибоку, як безмежно чорний простір. Коли ця пляма набула розмірів тарілки, Майя простягла руку й торкнулася безмежної темряви. Кінчики її пальців стали абсолютно невидимими. Вони наче зникли. Арлекін перелякано відсахнулась і відсмикнула руку: «Уф! Я й досі в цьому світі. І все ще жива».

Коли точка доступу припинила рухатись, Майя забула про охоронця та інших священиків, забула про все й усіх, окрім Ґабріела. Якщо вона пірне в цю безодню, то чи вдасться їй знайти його?