Розділ 40

— І тепер він в Аксумі?

— Так, і зберігається там у спеціальному святилищі. Тільки один священик має право наближатися до ковчега й робить він це раз на рік.

— Тож які вони матимуть підстави допустити до ковчега мене?

— Я вже казав вам в аеропорті, що наша країна має давні традиції воїнів, котрі захищали Мандрівників. Священики можуть схвально поставитись до цієї ідеї взагалі, але зокрема ви можете стати для них великою проблемою.

— Тому, що я іноземка?

— Тому, що ви — жінка. Жінки-такелакая тут не було вже років триста чи чотириста.

Коли вони проїжджали через гори на півночі Ефіопії, почало дощити. Довколишній краєвид був бляклим і непоказним, позбавленим будь-якої рослинності, окрім рідких евкаліптів, посаджених для захисту від вітру, та нечисленних городів на терасах. Будинки, школи та поліційні відділки були споруджені з великих брил жовтого піщанику. Щоби бляшані дахи не зривав вітер, на них поклали камені, а на схилах пагорбів було зведено кам’яні мури — як пам’ятник марним спробам зупинити ерозію.

Майя тримала меч на колінах і дивилась у вікно. У цих краях цікавість викликали хіба що люди. В одному селі всі чоловіки чомусь були взуті в голубі чоботи. В іншому їм трапилася край дороги дівчинка, що тримала між великим та вказівним пальцями куряче яйце. Була п’ятниця, і багато фермерів вирушали базарювати. Численні парасольки стрибали вниз-угору, наче по дорозі марширувала колона різнокольорових грибів.

Коли вони нарешті дісталися старовинного міста Аксум, уже вечоріло. Дощ ущух, але й досі мжичило. Петрос мав стурбований і втомлений вигляд. Він позирав то на Майю, то на Ламброзо.

— Приготуйтеся. Священиків уже попередили про наш приїзд.

— Щось не так? — запитав Ламброзо.

— Спочатку з ними поговорю я. Майя повинна мати при собі меч, щоб показати, що вона є такелакай, але її можуть убити, якщо вона видобуде його з футляра. Не забувайте, що ці священики готові вмерти, захищаючи ковчег. І не намагайтеся проникнути до святилища силоміць.

Церковний комплекс у центрі міста являв собою поєднання яскравих сучасних споруд і сірої будівлі церкви Святої Марії Сіонської. Петрос зупинив «лендровер» посеред центрального подвір’я, і всі вийшли з авта.

Вони стояли під легкою мжичкою та чекали, а над їхніми головами пливли важкі дощові хмари.

— Подивіться, — прошепотів Петрос. — Ковчег он там.

Майя глянула ліворуч і побачила кубічну бетонну споруду з ефіопським хрестом на даху. Вузькі вікна були захищені ґратами й затулені сталевими віконницями, а двері — завішені червоним пластиковим покривалом.

Раптом з різних будівель почали виходити ефіопські священики в білому вбранні з різнокольоровими корзнами та в найрізноманітніших головних уборах. Більшість були старими й дуже худими, але серед них виявилося також троє молодших чоловіків із штурмовими гвинтівками; вони стали навколо «лендровера», утворивши трикутник.

Щойно з’явилося близько десятка священиків, бічні двері церкви Святої Марії Сіонської розчинились, і звідти вийшов старий священик у бездоганно-білому одязі. На голові він мав кипа. Спираючись на палицю з різьбленим руків’ям, він зробив повільний крок, потім іще один. Його сандалі зашаркали по вистеленій плитами доріжці.

— Це Тебакі, — пояснив Петрос. — Охоронець ковчега. Він — та єдина особа, якій дозволено входити до святилища.

Коли до «лендровера» залишилось футів із двадцять, старий зупинився й махнув рукою. Петрос підійшов до нього, тричі вклонився й почав щось палко говорити амхарською. Час від часу він указував на Майю, наче наводячи довгий перелік її чеснот. Його промова тривала хвилин десять. Закінчивши її, Петрос аж упрів. Священики чекали, поки охоронець ковчега скаже своє слово. Стариган хитав головою, наче зважуючи всі «за» та «проти», а потім щось коротко пояснив амхарською мовою.