Розділ 33

— Батько був німцем.

Ламброзо відчинив сейф і витяг звідти картонну коробку з-під черевиків, де зберігалося більше сотні листів, розсортованих за датами. Поставивши коробку на стіл, він почав гортати його вміст.

— Про брошку нічого не можу вам сказати. Я навіть сумніваюся, що вона взагалі існує. Але я справді знаю дещо про місце вашого походження.

Він розкрив конверт, дістав з нього чорно-біле фото й поклав його на стіл.

— Схоже, що ви — донька Дитріха Шьоллера. Принаймні так його звали, перш аніж він став Арлекіном на прізвисько Шип.

Майя глянула на світлину і з подивом побачила себе у віці дев’яти років. Вони сиділи з батьком на лаві в парку Сейнт-Джеймс. Мабуть, це мати їх сфотографувала.

— А де ви дістали цю знятку?

— Ми листувалися з вашим батьком майже сорок років. Якщо бажаєте, я навіть покажу кілька ваших фотографій, коли ви були ще немовлям.

— Арлекіни ніколи не фотографуються — тільки для фальшивого паспорта або якогось іншого документа. Коли школярі фотографувалися, я завжди залишалася вдома.

— Проте ваш батько зробив кілька світлин і зберігав їх у мене. Де він зараз, Майє? Я надсилав йому листи на поштову скриньку в Празі, але всі вони повернулися.

— Він загинув. Його вбили Табула.

Очі Ламброзо наповнилися слізьми. Він плакав за її батьком, її несамовитим і зверхнім батьком. Гучно чхнувши, він узяв зі столу клапоть тканини й висякався в нього.

— Ця новина мене не здивувала. Дитріх жив дуже небезпечним життям. Але все одно його загибель мене неабияк засмутила. Він був моїм найкращим другом.

— Либонь, ви зовсім не знали мого батька. Ніколи в житті він не мав друзів. І нікого не кохав, навіть мою матір.

На обличчі Ламброзо з’явився вираз величезного здивування, а потім — печалі. Він повільно похитав головою.

— Як ви можете таке казати? Ваш батько дуже поважав вашу матір. Коли вона померла, він надовго впав у депресію.

— Мені про це нічого не відомо, зате я добре знаю, що відбувалося, коли я була маленькою дівчинкою. Мій батько навчав мене вбивати людей.

— Так, він перетворив вас на Арлекіна. Я не збираюся виправдовувати його рішення. — Ламброзо підвівся, підійшов до дерев’яної вішалки та зняв з неї чорне пальто. — Ходімо зі мною, Майє. Купимо щось попоїсти. Як кажуть у нас у Римі, що то за розмова на порожній шлунок?

Одягнувши пальто й чорний крислатий капелюх, Симон Ламброзо пішов разом з Маєю через гетто. Сонце вже сховалося за дахами з червоної черепиці, але деякі городяни й досі сиділи на вулиці біля будинків і базікали, а дітлахи буцали м’яч. Здавалося, всі тут знали Ламброзо, і він вітався зі знайомими доторком двох пальців до краю свого капелюха.

— Сорок років тому я влаштовував туристичні поїздки іноземців до цього району. Саме тому я й зустрів вашого батька. Одного вечора він був єдиним, хто з’явився біля синагоги. Хоч ваш батько й не був євреєм, але він дуже добре знався на єврейській історії. Він ставив мені розумні запитання, і ми з приємністю та цікавістю обговорювали різноманітні теорії. Я сказав, що дуже радий можливості попрактикуватися в німецькій і що йому не треба мені нічого платити.