Розділ 26

Здавалося, газова горілка спалила в кімнаті весь кисень. Ґабріел спітнів, і йому пересохло в роті. Він знав, що тут їсти не можна, але питну воду доведеться пошукати.

Ґабріел підвівся, відштовхнув матраци та вийшов зі схованки Пікерінґа. Роздивившись будівлю, він здогадався, що колись вона була розділена на офіси. Конторські столи, стільці, шафи та старовинні друкарські машинки — усе це було покинуте й укрилося тонким шаром білого пилу. Хто тут працював? Чи мали люди, котрі того першого ранку йшли з дому на роботу, невиразне відчуття, що все це їм і досі сниться?

Шукаючи воду, Ґабріел виглянув з розбитого вікна на вулицю. Внизу виднілися вкриті сажею два розбиті авта, які, вочевидь колись зіштовхнулися й так і лишилися стояти з розчавленими капотами, схожими на пом’яті картонні коробки. З-за рогу показався Пікерінґ, і Ґабріел відсахнувся. Худий чоловічок зупинився, наче на когось чекаючи.

І справді, за кілька секунд з’явилися п’ятеро чоловіків. Якщо Пікерінґ називав себе тарганом, то це, вочевидь, були вовки. Вони були вдягнуті в химерний асортимент різноманітного ганчір’я. Один з них — блондин — був у темно-зелених шортах і строгому чорному піджаку з атласними лацканами. Поруч із ним ішов негр у білому халаті медпрацівника. Вовки були озброєні саморобними знаряддями — кийками, мечами, сокирами та ножами.

Ґабріел мерщій покинув кімнату, та, звернувши не туди, куди треба, опинився в іще одному занедбаному офісному приміщенні. Коли ж він нарешті дістався мармурових сходів, то знизу почувся тремтливий голос Пікерінґа: «Усі сюди! Сюди, хутчіш!»

Ґабріел зійшов сходами на третій поверх. Зиркнувши вниз, він побачив спалах жовтогарячого світла — то один з вовків запалив смолоскип, нашвидкуруч змайстрований з ніжки стільця та купки просмолених ганчірок.

— Я вас не обдурив, — сказав Пікерінґ. — Він тут був. Ось погляньте! Він пішов нагору. Бачите?

Ґабріел здогадався, що він залишив сліди на дрібній білій пилюці, що вкривала сходи. Коридор також був укритий шаром пилу. Хоч би куди він пішов, вовки зможуть його вистежити.

«Тут не можна лишатися», — подумав він і побіг далі. Сходи закінчилися на п’ятому поверсі. Пройшовши крізь пожежні двері, що трималися на одній завісі, Ґабріел опинився на даху. Жовтувато-сірі хмари, що вкривали небо, тепер стали темними й густими. Вони загрозливо клубочились, і, здавалося, збирались ось-ось пролитися ядучим дощем. Глянувши на обрій, Мандрівник побачив зруйнований місток і чорну смугу річки.

Ґабріел підбіг до низького парапету на краю даху. Від сусіднього будинку його відокремлював проміжок п’ятнадцять футів завширшки. Якщо йому не вдасться перестрибнути його, то він уже ніколи не повернеться до свого світу. Цікаво, чи побачить коли-небудь Майя його труп? Чи прикладе вухо до грудей і пересвідчиться, що його серце зупинилося? Ґабріел оббіг дах раз, удруге — і повернувся до початкової позиції. Через той парапет він не мав змоги розігнатись і стрибнути.

Сталеві пожежні двері з гуркотом відірвались і полетіли в сходовий колодязь. На дах вийшов Пікерінґ у супроводі патруля.

— Бачите? Я ж вам казав! — радісно вигукнув Пікерінґ.

Ґабріел став на парапет і подивився на сусідній будинок. «Далеко, — подумав він. — Надто далеко».

Піднявши зброю, вовки почали наближатися до нього.