Розділ 26

Ґабріел замірився на нього ножем.

— Зараз ти мені все розкажеш. Затямив? Не змушуй мене скористатись оцим.

— Безперечно, затямив, сер, звісно затямив. — Чоловічок здійняв угору свої замизкані руки й закляк як укопаний. — Слухаю вас і не рухаюся.

— Як тебе звати?

— Як мене звати? Пікерінґ, сер. Просто Пікерінґ. Колись я мав ім’я, але забув його. Треба було записати. — Він знервовано захихотів. — Чи то Теодор, чи Томас — на «Т» починається. Але Пікерінґ — це однозначно. Тут двох думок бути не може. Мені завжди казали: «Пікерінґ, іди сюди. Зроби це й це, Пікерінґ». І я знаю, як виконувати накази, сер. Спитайте, кого хочете.

— Гаразд, Пікерінґу. Скажи мені, куди я потрапив? Як називають це місце?

Пікерінґ страшенно здивувався, що хтось може не знати відповіді на таке просте й очевидне запитання. Його очиці нервово забігали туди-сюди.

— Ми з вами на Острові. Ми так і звемо його — просто Острів.

Ґабріел глянув на річку та зруйнований місток. Йому закортіло якнайскорше вибратися звідси і знайти безпечніше місце. Але якщо це — єдиний місток або всі інші теж знищено, то, значить, він опинився в пастці й мусить відшукати з неї вихід. Може, це саме трапилось і з його батьком? Можливо, він блукає цим похмурим світом, шукаючи шлях додому?

— Напевне, ви прибулець, сер. — Пікерінґ на мить замислився, а потім перелякано забелькотів: — Тобто я не хотів сказати, що ви не вовк, сер! Нічого такого! Звісно, ви — молодий сильний вовк. Не якийсь там тарган. Зовсім ні.

— Не певен, що розумію, про що ти говориш. Я дійсно прибулець. І шукаю іншого прибульця — одного літнього чоловіка.

— Може, я стану вам у пригоді, сер, — сказав Пікерінґ. — Ясна річ, стану. Я — той, хто зможе вам допомогти. — Він підвівся й розгладив свою зелену краватку. — На цьому Острові я побував скрізь і бачив усе.

Ґабріел заткнув саморобний ніж собі за пояс.

— Якщо ти допоможеш мені, я захищу тебе. І буду твоїм другом.

Пікерінґ заворушив губами, пошепки промовляючи до самого себе: «Друг. Так, звісно — друг...» Здавалося, він вимовив це слово вперше в житті.

У місті пролунав вибух — глухий і потужний, і Пікерінґ почав видиратися нагору.

— При всій моїй повазі до вас, сер — ми не можемо тут залишатися. Незабаром тут з’явиться патруль. Це дуже неприємно й небезпечно. Будь ласка, ідіть за мною.

Пікерінґ називав себе тарганом і рухався він справді як тарган, котрий швидко тікає, наляканий яскравим світлом. Забігши до одного з розбитих будинків, він пробрався крізь лабіринт кімнат, забитих розтрощеними меблями та засипаних кучугурами уламків. Якоїсь миті Ґабріел збагнув, що щойно наступив на кістки з людського скелета, але він не мав часу розмірковувати про те, що колись тут трапилось.

— Дивіться під ноги, сер, дивіться під ноги. Але не зупиняйтеся. Нам не можна зупинятись.

І Ґабріел вискочив слідом за худорлявим чоловічком крізь двері на вулицю.