Розділ 26

— Отже, того першого дня місто ще не було знищене?

— Звісно, що ні. — Пікерінґ узяв кілька порожніх пляшок з-під вина й поставив їх біля стіни. — Була електрика. Усі авта заправлені пальним. Того дня люди почали міркувати, як їм організувати врядування та відремонтувати місток. З даху було видно, що Острів розташований посередині величезної річки. До протилежного берега кілька миль.

— А що трапилось опісля?

— Увечері почалися бійки й сутички. Кілька чоловіків стусали один одного, а решта стояли спостерігаючи — як малі діти, що вперше побачили нову гру. Наступного ранку люди почали масово вбивати одне одного. — На обличчі Пікерінґа з’явився вираз гордості за самого себе. — Навіть я вбив одного чоловіка, який намагався вдертися до моєї крамниці. Я прикінчив його ножицями.

— Але ж чому люди зруйнували власні будинки?

— Місто розділилося на райони, керовані різними ватажками. З’явилися пункти пропуску, кордони та нейтральні зони. Наш район тривалий час був Зеленим сектором. Спочатку нашим ватажком був чоловік на ім’я Вінник, а потім його вбив його ж заступник.

— І скільки тривали сутички?

— На острові немає календаря, а всі годинники було знищено. Люди почали були вести облік днів, але різні групи послуговувалися різними системами обчислення, і зрештою всі пересварилися між собою. Якийсь час між нашим Зеленим та Червоним секторами діяла мирна угода, але ми уклали таємний альянс і зрадили їх на користь Блакитних. Спершу були пістолети та гвинтівки, але набої скінчились, і люди почали виготовляти саморобну зброю. Зрештою, усі ватажки загинули, а їхнє військо розбіглося. Тепер є лишень один комісар, який керує патрулями, посилаючи їх у різні райони міста.

— Проте чому так і не вдалося виробити якоїсь спільної угоди?

Пікерінґ мимоволі розсміявся, але сміх відразу ж змінився виразом жаху.

— Я не хочу вас образити, мій друже Ґабріеле. Не гнівайтеся на мене. Просто ваше запитання... ваше запитання здалося мені дещо несподіваним.

— Я не гніваюся на тебе.

— У часи, коли панували ватажки, ми всі привчилися до думки, що збройна боротьба триватиме доти, доки не виживе певна кількість людей. Були суперечки стосовно цієї кількості. Скільки осіб мало вижити? Двадцять дев’ять? Тринадцять? Чи лише три? Ніхто не знав. Але ми гадаємо, що ті, кому вдасться вижити, знайдуть спосіб покинути це місто, а решта дістануть нове життя для нових страждань.

— І скільки ж зараз лишилося людей?

— Десь відсотків десять від первісної кількості. Дехто з нас стали тарганами — ми ховаємося в шпаринах стін і під підлогою й завдяки цьому виживаємо. Людей, які не ховаються, називають вовками. Вони ходять містом разом з патрулями й убивають усіх, хто потрапляє їм на очі.

— Саме тому ти й ховаєшся?

— Так! — твердо й упевнено відповів Пікерінґ. — Я всім серцем вірю, що таргани переживуть вовків.

— Слухай-но. Я не беру участі в цій війні й не підтримую в ній жодної зі сторін. Я шукаю ще одного прибульця. І все.

— Розумію, Ґабріеле. — Пікерінґ узяв розбиту раковину й поставив її в кутку кімнати. — Будь ласка, скористайся з моєї гостинності. Побудь тут, а я пошукаю твого прибульця. Не важ своїм життям, друже мій. Якщо патруль знайде тебе, вовки вб’ють тебе просто на вулиці.

Не встиг Ґабріел відповісти, як Пікерінґ відсунув матраци, вигулькнув з кімнати, а потім знову замостив отвір. Ґабріел залишився в кріслі, обдумуючи все почуте й побачене на Острові. У цьому царстві скажені душі приречені на безконечний круговорот ненависті та руйнування. Але для пекла це природно. І його жахіття навіть почало потроху проникати в той світ, у якому жив Ґабріел.