Розділ 26

Він ошелешено глянув на величезний стовп вогню, що виривався з тріщини в тротуарі. Під поривами вітру він вихилявся на всі боки й скидався на злостивого жовтогарячого привида. То горів газ, і кіптява осідала липким шаром на довколишніх будівлях і каркасі розбитого таксі.

Ґабріел зупинився й став посеред вулиці. Пікерінґ був уже на її протилежному боці. Обернувшись, він несамовито замахав руками, немов та мати, що кличе до себе своє дитя.

— Швидше, друже мій. Швидше, будь ласка. Незабаром прийде патруль. Нам треба сховатися.

— Який патруль? — запитав Ґабріел, але Пікерінґ уже зник у дверях. Мандрівник чимдуж рвонув навздогін своєму бомжуватому проводиреві, промайнув крізь порожні кімнати і знову вискочив за ним на вулицю. Ґабріел спробував уявити, як виглядало місто до руйнації. Білі будинки були чотири або п’ять поверхів заввишки, мали балкони й плоскі дахи. Деформований сталевий навіс лежав, накривши собою стільці — тут колись було кафе. Ґабріелові доводилося бачити такі міста в кіно та журналах. Вони нагадували столицю провінції в тропічній країні, де вранці люди йдуть на пляж, а надвечір повертаються додому вечеряти.

Але тепер усі вікна були порозбивано, а більшість дверей зірвано зі своїх завіс. Тримаючись на кількох брусах, красивий металевий балкон скидався на живу істоту, яка тулилася до будинку, намагаючись утриматись і не впасти. Майже на всіх стінах виднілися графіті. Ґабріел побачив цифри, імена та різні слова, написані великими літерами. Грубо намальовані стрілки вказували якийсь невідомий напрямок.

Пікерінґ пригнувся, шуснув у ще один будинок і почав рухатись дуже обережно. Кілька разів він зупинявся, прислухався, і йшов далі тільки тоді, коли пересвідчувався, що вони тут самі. Ґабріел піднявся слідом за ним по мармурових сходах і пройшов коридором до кімнати, де до стіни було притулено напівзгорілі матраци. Пікерінґ відсунув матраци вбік, і за ними показалися потаємні двері. Вони ввійшли до кімнати, вікна якої було забито фанерними щитами. За єдине джерело світла правила свіча для спалювання газу, вмонтована у виламану зі стіни мідну руру.

Поки Пікерінґ знову замощував двері матрацами, Ґабріел роззирнувся, оглядаючи кімнату. Вона була захаращена всіляким мотлохом, що його зібрав Пікерінґ під час своїх мандрівок по місту. Там були порожні скляні пляшки, стос запліснявілих ковдр, м’яке крісло, що мало тільки дві ніжки, і кілька тріснутих дзеркал. Спочатку Ґабріелові здалося, що шпалери в деяких місцях відшарувалися від стіни, але, придивившись, він побачив, що Пікерінґ попришпилював усюди ілюстрації з підручника кроїння. На вицвілих малюнках були зображені жінки в спідницях до підлоги і закритих блузках, що їх носили понад сто років тому.

— Це твоє помешкання?

Пікерінґ зиркнув на пришпилені малюнки й мовив без тіні іронії в голосі:

— Сподіваюся, вам буде тут комфортно й затишно. Це моя домівка, мила домівка.

— Ти завжди мешкав у цьому будинку? Ти тут народився?

— А як тебе звати, друже мій? Може, скажеш? Друзі мають називати одне одного на ймення.

— Ґабріел.

— Сідай, Ґабріеле. Ти мій гість. Сідай, будь ласка.

Ґабріел сів у м’яке крісло. Від його зеленої тканини смерділо чимось кислим і затхлим. Пікерінґ виглядав трохи знервованим і водночас задоволеним від того, що до нього прийшов гість. Він походжав кімнатою і, як дбайливий господар, складав шматочки непотребу в охайні купки.

— На Острові не народився ніхто. Просто всі ми тут одного разу прокинулися. Ми отримали квартири, одіж та харчі в холодильниках. Щойно ми натискали на вимикач, як запалювалося світло. Коли відкручували кран, з нього текла вода. А ще кожен з нас мав роботу. На своєму туалетному столику я знайшов ключі від крамниці, розташованої за кілька кварталів від моєї квартири. — Пікерінґ блаженно посміхнувся, поглинутий утішними спогадами. — Я був не абихто, а «містер Пікерінґ, дамський кравець». У моїй крамниці знайшлися сувої коштовних тканин. Я не був пересічним кравцем, це однозначно.

— А вам ніколи не спадало на думку, чому ви тут опинилися?

— Той перший ранок був ніби чарівний сон, бо кожному на кілька годин здалося, що він потрапив до незвичайного місця. Люди вивчали Острів, роздивлялися будинки й отой зруйнований місток. — Уперше Ґабріел спостеріг у свого співрозмовника якийсь віддалений натяк на розум та чутливість, а не лише всепоглинаючий страх. — Це був такий щасливий день, Ґабріеле! Ти навіть не повіриш, який щасливий. Бо всі ми були переконані, що потрапили в чудесне місце. Дехто навіть припускав, що нас переселили до раю.

— А хіба ви не пам’ятали своїх батьків чи дітей?

— Наші спогади обмежувалися лише згадками про той перший день. І трохи снів. От і все. Тут усі вміють читати й рахувати. Ми гідні користуватись інструментами й керувати автівками. Але ніхто не пам’ятає, як нас навчали цьому.