Розділ 20

— А ким би ти хотіла бути?

Майя зупинилася перед ним, навіть не намагаючись приховати своїх почуттів.

— Я не хочу бути самотньою, Ґабріеле. Арлекіни можуть мати родини й дітей, але по-справжньому ніколи до них не прив’язуються. Колись батько підніс до мене меч і сказав: «Оце — твоя родина, твій друг і твій коханець».

— Пам’ятаєш, як ми сиділи на лаві, споглядаючи океан? — Ґабріел поклав руки їй на плечі. — Ти сказала, що залишишся зі мною, попри будь-що. Ці слова багато для мене важать.

Вони розмовляли, слова пливли крізь холодне повітря — аж раптом усе змінилось, як у казці. Острів та каплиця кудись зникли, і в усьому світі лишилися тільки вони вдвох. В очах Майї Ґабріел не побачив ані прихованих таємниць, ані фальшу. Між ними виник глибинний зв’язок, що виходив далеко за межі їхніх повсякденних ролей Мандрівника та Арлекіна.

Вітер штовхнув двері каплиці, перевіряючи їх на міцність і намагаючись пробитися всередину. Ґабріел нахилився й поцілував Майю, якомога довше розтягуючи цю солодку мить. Потім вона відсахнулася. Непохитна традиція відступила та зникла, як уривок паперу, кинутий у вогонь. Пристрасть, що багато місяців нуртувала в Ґабріелові, відштовхнула всі інші думки кудись далеко-далеко. Коли він знову глянув на Майю, то відчув, що між ними більше не існує бар’єрів.

Потихеньку діставши меч з-за її плеча, Ґабріел поклав його на дерев’яну лаву. Потім прибрав рукою пасмо волосся з її обличчя та ще раз поцілував. Майя знову відхилилась, але цього разу дуже повільно. Вона прошепотіла:

— Не йди Ґабріеле. Будь зі мною...