Розділ 20

— Запали свічки.

Благословенна Мати стала навколішки, і спідниці її чернечого вбрання утворили коло. Провівши рукою по гладенькій дубовій поверхні, жінка натиснула на знебарвлену від часу дерев’яну панель. Панель підскочила, відкривши зроблену з мотуззя ручку.

— Ось так. А тепер відійдіть. — Не підводячись із колін, Благословенна Мати потягла за ручку, і в підлозі відсунулася потайна ляда. Униз, у темряву, вели кам’яні сходи.

— Що тут відбувається? Мій батько — в’язень? — спитав Ґабріел.

— Звісно, ні. Візьми свічку й сам переконаєшся.

Ґабріел узяв у Майї свічку. Обійшовши Благословенну Матір, він спустився до підвалу з цегляними стінами та гравійною підлогою. У кімнаті не було нічого, опріч кількох пластикових цеберок з металевими ручками. Ґабріел подумав, що, напевне, цими відрами черниці носили воду, поливаючи свій город улітку.

— Агов, — гукнув він. Але ніхто не відповів.

Рухатися можна було тільки в одному напрямку — крізь іще одні дубові двері. Тримаючи свічку в лівій руці, Ґабріел поштовхом розчинив двері й опинився в значно меншій кімнаті. У нього з’явилося таке відчуття, що він прийшов до трупарні, щоб розпізнати близьку людину. На кам’яній плиті лежало тіло, накрите покривалом з мусліну. Кілька секунд Ґабріел постояв біля тіла, а потім зняв покривало. Під ним лежав його батько.

Рипнули двері, і в кімнату ввійшли Майя та Благословенна Мати. Вони були зі свічками, і ті кидали на стіну їхні химерні тіні.

— Що сталося? — спитав Ґабріел. — Коли він помер?

Благословенна Мати закотила очі, неначе не ймучи віри такому невігластву.

— Він не помер. Приклади голову до його грудей, і ти відчуєш, як його серце б’ється з інтервалом приблизно десять хвилин.

— Ґабріелові ніколи не доводилося зустрічати іншого Мандрівника, — пояснила Майя.

— Ну ось, нарешті це сталося. Такий вигляд мають Мандрівники, коли виходять в інші царства. Твій батько перебуває в цьому стані ось уже кілька місяців. Напевне, щось трапилось. Або йому там сподобалось, або він потрапив у пастку й не може повернутися до нашого світу.

— І скільки він може перебувати в такому стані?

— Якщо в іншому царстві він загине, то тіло його згниє. Якщо ж він не загине, але вже не повернеться в наш світ, його тіло помре від старості. Було б непогано, коли б він помер в іншому світі. Тоді я змогла би покинути цей нудний острівець.

Ґабріел крутнувся та зробив крок до Благословенної Матері.

— Можеш залишити острів хоч зараз. Ушивайся звідси.

— Я захищала твого батька, Ґабріеле. Я б віддала за нього своє життя. Але не думай, що я поводитимуся як його подруга. Бути незворушною й уповні раціональною — то мій обов’язок. — Благословенна Мати люто зиркнула на Майю та з гордим виглядом покинула кімнату.

Ґабріел не пам’ятав, скільки він пробув у келії, споглядаючи свого батька. Стільки проїхати й пережити — і все заради того, щоб знайти порожню оболонку! Ця думка була такою бентежною, що частина його свідомості відмовлялася вірити, що це справді сталося. У Ґабріела виникло відрухове дитяче бажання повторити все знов: увійти до хатки, підняти ляду та спуститися в підвал. А що, коли раптом усе зміниться і його батько оживе?