Розділ 20

Ґабріел гортав сторінки, намагаючись читати якомога швидше.

Є демони в подобі людей; вони живуть на острові посеред чорної річки. Світло тут іде від вогню — в цьому місці батько закреслив останнє слово та віднайшов синонім. Світло тут іде від язиків полум’я, а сонця немає. Воно сховане.

На останній сторінці зошита Метью Корріґан підкреслив кілька речень.

Без віри. Без надії. Жодного зримого шляху. Але з Божої ласки я таки розшукав чорні двері, і моя душа повернулася до каплиці.

Узявши до рук манускрипт дванадцятого століття, Ґабріел почав гортати пергаментні сторінки та придивлятися до ілюстрацій. Колумба носив білу мантію, а над його головою висів золотавий вінець, який означав святість. Проте в його змалюванні пекла не було ні демонів, ані дияволів, а тільки чоловіки в середньовічному вбранні з мечами та списами. Поки святий підглядав за ними з-за напівзруйнованої вежі, ці люди мучили й убивали одне одного з жахливою жорстокістю.

Почувши, як рипнули двері, Ґабріел відвернувся від вівтаря. З темряви виринула постать, яка ввійшла в маленьке коло, утворюване світлом свічок. Майя. На ній була чернеча накидка, що покривала голову й верхню частину тіла. За прикладом Благословенної Матері, вона відмовилася від чорного металевого футляра й стала носити свій меч відкрито. Лямка піхов перехрещувала її груди, а з-за її лівого плеча виднілося руків’я меча.

— Ти знайшов книгу?

— Так. Але тут не тільки манускрипт. Мій батько не знав латини, проте добряче попрацювавши, зробив переклад і записав його ось у цей зошит. Ідеться про подорож святого Колумби до Першого царства. Мабуть, батько хотів якнайбільше дізнатися про нього, перш аніж туди вирушати.

На обличчі жінки Арлекіна промайнув болісний вираз. Схоже, вона здогадалася, що волів зробити Ґабріел.

— Твій батько міг податися куди завгодно, Ґабріеле.

— Ні. Він у Першому царстві.

— Тобі не треба туди вирушати. Тіло твого батька й досі в цьому світі. Я певна, що він рано чи пізно повернеться.

Ґабріел посміхнувся.

— Не знаю, чи схоче хто-небудь повертатися до Благословенної Матері.

Майя похитала головою та стала походжати каплицею.

— Я знала її, коли ще була маленькою. Вона стала вельми недоброзичливою, до всіх ставиться з такою зневагою...

— А вона завжди була такою емоційною й ексцентричною?

— Колись я була в захваті від її хоробрості та краси. І досі пам’ятаю, як ми їхали з нею потягом до Глазго. Це була раптова поїздка — ми не мали часу як слід приготуватись, — і Благословенна Мати була без перуки та іншого маскування. Я пам’ятаю, як на неї дивилися чоловіки: їх вабило до неї, але водночас вони явно відчували якусь загрозу.

— Отже, ти її божествила?

— Це було так давно! Тепер я намагаюся знайти власний шлях. Я не законослухняний член суспільства, але й не повноцінний Арлекін.