Розділ 20

Через деякий час Майя взяла край покривала й накрила ним тіло Метью Корріґана.

— Надворі сутеніє, — сказала вона лагідно. — Мабуть, час іти подивитися, де там Віккі та Еліс.

Та Ґабріел і далі стояв біля батька.

— Ми з Майклом завжди нетерпляче чекали того моменту, коли знов його зустрінемо. І часто говорили про це перед сном.

— Не хвилюйся. Він повернеться. — Узявши Ґабріела під руку, Майя потихеньку вивела його з кімнати. Надворі похолоднішало, а сонце хилилося до обрію. Вони рушили назад стежиною та ввійшли до хатини, де розміщувалася кухня. Там було тепло й затишно — яку домівці. Пухкенька черниця-ірландка на ім’я Джоанна якраз спекла з десяток булочок і поклала їх на тацю з усілякими різновидами домашнього варення та мармеладу. Сестра Руф, літня жінка в товстих окулярах, клопоталася, розставляючи харчі, щойно принесені з доку. Відкривши піч, вона кинула у вогонь кілька шматків торфу. Спресовані рослини жевріли темно-помаранчевим світлом.

Із другого поверху хутко спустилася Віккі.

— Ну як, Ґабріеле?

— Пізніше поговоримо, — відповіла Майя. — А зараз кортить попити чаю.

Розстебнувши куртку, Ґабріел сів на лаву біля стіни. Двоє черниць із цікавістю витріщилися на нього.

— Отже, Метью Корріґан є вашим батьком? — поцікавилася сестра Руф.

— Саме так.

— Це була така честь зустрітися з ним!

— Він — видатна людина, — додала сестра Джоанна. — Велика людина...

— А можна чаю попити? — суворо перервала їх Майя, і всі замовкли. Через хвилину Ґабріел уже тримав у змерзлих руках чашку з гарячим чаєм. Напружена тиша панувала доти, доки в кімнату не ввійшли ще дві черниці, несучи новий ящик із припасами. Сестра Маура була отією маленькою черницею, що сиділа з чотками біля каплиці, а сестра Фаустина походила з Польщі й мала сильний акцент. Розкривши ящик і перебравши пошту, черниці радісно загомоніли — і забули про Ґабріела.

Клариссинки не мали жодної власності, окрім хрестиків на шиях. Вони жили без сучасного водогону, без холодильників та електрики, але вміли втішатися з кожної маленької радості життя. По дорозі з пірса сестра Фаустина назбирала трохи сірувато-рожевого вереску. Вона розклала його по порцелянових тарілочках як невеличкі сяйливі дрібки краси — разом із грудочками ірландського масла та гарячими булочками. Усе мало витончено-прекрасний вигляд — яку ресторані для гурманів, — тільки в цьому жесті не було нічого штучного, нічого надуманого. Світ для клариссинок був сповнений гармонії; заперечувати цей факт означало заперечувати Бога.

Зі спальні вийшла Еліс Чен і вм’яла три булочки з великою кількістю полуничного варення. Віккі та Майя сиділи в кутку, перешіптуючись і час від часу поглядаючи на Ґабріела. Черниці попивали чай і обговорювали новини з листів, які їм привіз капітан Фоулі. Вони молилися за десятки людей у всьому світі й розмовляли про тих незнайомців — про жінку, хвору на лейкемію, про чоловіка зі зламаною ногою — наче то були їхні близькі друзі. Погані новини сприймались урочисто-похмуро, добрі новини спричиняли сміх та радощі, і це створювало святкову атмосферу, як на днях народження.

Ґабріел і досі пригадував тіло батька та біле муслінове накривало, схоже на павутину в старовинній гробниці. Чому батько й досі був в іншому царстві? Відповіді на це питання хлопець не мав, але згадав розповідь Благословенної Матері про те, чому його батько з’явився саме на цьому острові.

— Вибачте, — сказав Ґабріел. — Я хочу зрозуміти, чому мій батько приїхав сюди. — Благословенна Мати сказала щось про рукопис, автором якого є святий Колумба.

— Рукопис у каплиці, відповіла сестра Руф. — Спочатку він зберігався в Шотландії, але приблизно п’ятдесят років тому його повернули на острів.

— І про що ж писав святий Колумба?