Розділ 17

— Я не ставлю під сумнів цієї ідеї, сестро. Але таки дивно, що в цій усипальниці висить фотографія ірландського монастиря.

— Мабуть, ви маєте рацію. Вона тут не зовсім доречна.

— Може, її приніс сюди хтось зі сторонніх людей? — поцікавився Ґабріел. Черниця засунула руку в кишеню й витягла звідти важку в’язку ключів.

— Вибачте, сер, але вам уже час іти.

Ступаючи за сестрою Терезою по сходах, Ґабріел усіляко намагався приховати своє радісне хвилювання. Мить — і він уже стояв на тротуарі. Сонце зникло за деревами Гайд-парку, і почало холоднішати. Відімкнувши Синього Потвору, Ґабріел сів і поїхав по Бейсвотер-роуд до кільцевої транспортної розв’язки.

Швидко глипнувши в дзеркало заднього огляду, приварене до руля, він побачив за сотню ярдів позаду мотоцикліста в чорній шкірянці. Цей мотоцикліст міг би помчати щодуху вулицею та зникнути в місті, але натомість він зупинився біля бордюру. Темний шлем ховав його обличчя. Зовнішній вигляд байкера нагадав Ґабріелові найманців Табула, котрі ганялися за ним у Лос-Анджелесі три місяці тому.

Мандрівник хутко звернув на Еджвер-роуд і знову глянув у дзеркало. Мотоцикліст не відставав. Дорога була захаращена автомобілями — була година пік. Автобуси й таксі рухались у східному напрямку на відстані лише кількох дюймів одне від одного. Ґабріел повернув на Блумфілд-роуд, вискочив на тротуар і почав робити зиґзаґи в натовпі людей, котрі, покинувши свої офіси, поспішали до метро. Якась бабця зупинилась і вилаяла його: «По дорозі треба їздити!» Але він не зважав на сердиті погляди й вигуки та повернув на розі до Ворвік-авеню.

М’ясна крамниця. Аптека. Ресторан з рекламою курдських страв. Ґабріел різко зупинився та сховав велосипед за купою зужитих картонних коробок. Потім швидко повернувся на тротуар і крізь автоматичні двері ввійшов до супермаркету.

Працівниця, котра приймала на зберігання сумки відвідувачів, із подивом глянула на Ґабріела, коли той ухопив кошик і кинувся вздовж полиць із товарами. Чи треба повертатися до ґуральні? Ні, бо Табула можуть вислідити його й убити його товаришів з такою самою безжально-холодною професійністю, з якою вони повбивали родини в Новій Гармонії.

Діставшись кінця проходу, Ґабріел повернув за ріг і побачив мотоцикліста, який чекав на нього. Це був чоловік із суворим виразом обличчя, широкими раменами та здоровенними руками. Він мав коротку стрижку та зморшки, що свідчили про пристрасть до цигарок. Затемнений шлем він тримав у лівій руці, а супутниковий телефон — у правій.

— Не тікайте, пане Корріґан. Візьміть ось це.

Байкер простягнув Ґабріелові супутниковий телефон і додав:

— Поговоріть з вашою подругою. Але не вживайте нецензурних висловів і не називайте імен.

Ґабріел узяв телефон і почув легеньке потріскування статики.

— Хто це? — спитав він.

— Я зараз у Лондоні з одним із наших товаришів, — відповіла Майя. — Чоловік, який дав тобі телефон, — мій бізнес-партнер.

Мотоцикліст злегка посміхнувся, і Ґабріел збагнув, що його вистежив Липа, французький Арлекін.

— Ти мене добре чуєш? — спитала Майя. — З тобою все гаразд?

— Так, у мене все добре. Приємно чути твій голос Я щойно дізнався, де живе мій батько. Нам треба знайти його...