Розділ 7

Наз нервово походжав біля кабінки для жетонів і з полегкістю зітхнув, забачивши, як у тунелі з’явилося світло фар.

— Онде він їде. Давайте мені першу тисячу — негайно.

Віккі передала йому пакунок стодоларових банкнот, і їхній провідник пройшов крізь дерев’яний турнікет на платформу. Коли єдиний вагон із вагонеткою, забитою вщент мішками зі сміттям, виїхав на станцію, Наз помахав рукою. У кабінці машиніста сидів дуже високий і худий чорношкірий чолов’яга. Він зупинив потяг і відчинив подвійні двері. Наз потиснув своєму приятелеві руку, сказав кілька слів і передав йому пакунок із грошима.

— Мерщій! — вигукнув він. — Наступний потяг буде тут за хвилину!

Майя завела групу у вагон і наказала сісти обличчями в протилежний від вікон бік — щоб ніхто не помітив. Усі підкорилися наказу — навіть Еліс. Здавалося, вона прекрасно розуміла, що відбувається, але жодного разу вираз її обличчя не змінився.

— Ласкаво просимо до сміттєпотягу! — сказав Девон, стоячи у дверях маленької, як комірка, кабінки машиніста. — Нам доведеться кілька разів змінювати колію, але все одно хвилин за п’ятнадцять будемо на станції «Центральна». Ми зупинимося на технічній платформі, бо там немає відеокамер.

Наз посміхнувся так, наче щойно утнув магічний трюк.

— Ось бачите? Що я вам казав?

Девон натиснув на важіль, потяг сіпнувся й вирушив з покинутої станції, набираючи швидкість. Під вулицями Мангеттену вони прямували на північ, і вагон розгойдувало туди-сюди. На станції «Спринґ-стрит» Девон зупинив поїзд, але дверей не відчинив. Дочекавшись, коли в тунелі спалахнуло зелене світло, він знову натиснув на важіль.

Ґабріел підвівся, ставши біля Майї. Вікно у дверях було трохи опущене, крізь щілину проривався потік теплого повітря. Коли потяг змінив колію, виникло таке враження, що вони подорожують через якусь таємничу частину підземного міста. Ось попереду показалося світло; воно віддзеркалилося на рейках. Почулося якесь торохтіння, і вони в’їхали на станцію «Блікер-стрит». Раніше Ґабріелові вже доводилося їздити іст-сайдською лінією, але цього разу все сприймалося по-іншому. Тут, у царстві тіней, вони були в безпеці, ще на крок віддалившись від недремного ока Великої машини.

«Астор-плейс». «Юніон-сквер». Раптом двері до кабінки машиніста рвучко розчинились, і показався Девон. Він не торкався важелів управління, але потяг рухався далі сам по собі.

— Що за чортівня...

— Якась проблема? — спитала Майя.

— Наш потяг — технічний, — пояснив Девон. — І зазвичай я керую ним особисто. Утім, коли ми виїхали з останньої станції, то управління перебрав на себе комп’ютер. Я спробував зв’язатися з центром управління, але радіо не працює.

Наз підскочив і здійняв руки вгору, неначе намагаючись запобігти суперечці.

— Це фігня. Нічого не сталося. Мабуть, далі на лінії ще один потяг.

— Якби це було так, то вони зупинили б нас на «Блікер-стрит». — Девон повернувся до кабінки й торкнув важіль управління. Попри його зусилля, вагон проминув станцію «Двадцять третя вулиця» з тією ж самою помірною швидкістю.

Майя витягла керамічний пістолет, який дістався їй від Аронова.

— Я хочу, щоб потяг зупинився на наступній станції.

— Ми не зможемо цього зробити, — відповів Наз. — Усім керує комп’ютер.