Розділ 7

Еліс тихо сиділа на підлозі, спостерігаючи, як інші почали швидко збирати свої речі. Ґабріел запхав у брезентову сумку дві футболки, новий паспорт і пачку стодоларових купюр. На мить він завагався, не знаючи, що робити з самурайським мечем, котрий Шип подарував його батькові, але тут до нього підступила Майя, забрала меч і обережно засунула цей талісман у чорний металевий тубус, у якому носила на плечі свій арлекінський меч.

Поки всі збиралися, Ґабріел приніс Софії Бріґґз чашку чаю. Керманич була сильною та вольовою жінкою, яка провела на самоті більшість свого життя, однак після нелегкої подорожі манівцями до Нью-Йорка навіть вона мала зморений і виснажений вигляд.

— Спасибі, — мовила Софія та вдячно торкнулася руки Ґабріела. Він на мить відчув, наче вони знову в покинутій ракетній шахті в Аризоні і Софія Бріґґс навчає його вивільняти внутрішнє Світло з тіла.

— Упродовж останніх кількох місяців я багато про тебе думала, Ґабріеле. Як тобі велося тут, у Нью-Йорку?

— Та все нормально. Знаєте... — раптом він стишив голос, — ви навчили мене долати бар’єри, але я й досі не навчився бути Мандрівником. Я вже дійсно бачу світ по-іншому, проте не знаю, як мені слід переінакшувати речі.

— А ти більше не займався дослідництвом? Не виходив в інші царства?

— Я зустрів свого брата в Царстві голодних привидів.

— Там було небезпечно?

— Я вам про це пізніше розповім, Софіє. Наразі ж хочу дізнатися про батька. Він прислав листа до Нової Гармонії.

— Так. Мартін показував його мені, коли я приходила до нього вечеряти. Твій батько цікавився, як ведуться справи в комуні.

— А там була зворотна адреса? Мартін же мав йому якось відповісти, еге ж?

— На конверті була адреса, але Мартін збирався його знищити. Там був напис «Монастир Тайберн, Лондон». Тільки й того.

Ґабріелові здалося, що тьмяне горище наповнилося світлом. Монастир Тайберн, Лондон[3]. Мабуть, там жив його батько. Їм лишалося тепер тільки поїхати до Великої Британії та знайти його.

— Ви чули? — сказав він, звертаючись до інших. — Мій батько — в Лондоні. Він надіслав листа з монастиря Тайберн.

Майя подала Голлісу автоматичний пістолет сорок п’ятого калібру й узяла жменю куль для свого револьвера. Кинувши погляд на Ґабріела, вона несхвально похитала головою:

— Спочатку треба дістатися безпечного місця, а вже потім будувати плани на майбутнє. Усі готові?

Отець Ернандес погодився залишитися на горищі ще годину, топлячи піч і не вимикаючи світла, щоб створити враження, що ніхто нікуди не поїхав. Усі решта вилізли крізь вікно на рятувальні сходи й по них видряпалися на дах. На пласкому даху втікачам здалося, що вони стоять на платформі, яка висить над містом. Над Мангеттеном пливли хмари, а місяць проглядав крізь них наче розмитий контур, намальований крейдою.

По кількох низьких стінах вони перебралися на дах сусіднього будинку на Кетрін-стрит. Захисні двері було замкнено на ключовий засув, але для Майї це не становило перешкоди. Витягнувши тоненький динамометричний ключ, вона вставила його в замкову шпарину та злегка повернула штифт. Потім увіпхнула слюсарний захват понад ключем і почала проштовхувати ним верхні шпильки в корпус ключа. Коли остання шпилька клацнула, ставши на місце, Майя поштовхом розчинила двері й вивела всіх униз, на перший поверх складського приміщення. Голліс відчинив двері, і втікачі вийшли у провулок, що вів до Олівер-стрит.

Було вже близько десятої вечора. Вузькі вулиці заполонили парубки й дівчата, яким кортіло поласувати качкою по-пекінськи та млинцями з овочами перед тим, як протягом цілої ночі витанцьовувати в клубі чи на дискотеці. Виходячи з таксі, вони відразу приступали до вивчення меню, що висіли в ресторанних вітринах. Хоча Ґабріел та його супутники розчинилися в юрмі, хлопцеві таки здавалося, що всі спостережні камери міста спрямовані на них і відстежують кожен їхній рух. Це відчуття посилилося, коли вони вийшли через Борт-стрит на Бродвей. Наз ішов попереду, за ним — Голліс, а потім Софія та Еліс. Ґабріел чув, як Наз розповідав, що підземку перетворили на складну систему з потягами, керованими комп’ютерами. На деяких лініях машиніст тільки те й чинив, що цілу робочу зміну сидів, утупившись у панель управління, котра працювала замість нього.

— Комп’ютер, розташований у Брукліні, дає команду потягам рушати й зупинятися, — пояснював Наз. — А машиністові лишається тільки через кілька зупинок натискати на кнопку, показуючи, що він не спить.