Розділ 7

Майя похитала головою.

— Після того як Табула дізналися, що ми в Нью-Йорку, ситуація докорінно змінилася. Вони задіють усі системи стеження, тому нам буде небезпечно пересуватися. На вулицях і в метро — скрізь спостережні камери, а комп’ютери відсканують наші зображення й чітко встановлять наше місцезнаходження.

— Я знаю про камери. І саме тому привів із собою провідника, — відповів Ернандес.

Він трохи підніс руку — і молодий латиноамериканець неквапливо вийшов на середину кімнати. На ньому була бейсболка та широке вбрання з рекламою різних спортивних команд. Хлопець намагався триматись невимушено, але помітно нервував і мав вигляд людини, радої догодити.

— Це мій племінник — Назарій Ромеро. Він працює в ремонтній бригаді Управління міського транспорту Нью-Йорка.

Назарій поправив свої широченні спортивні брюки, наче це було частиною церемонії знайомства, і сказав:

— Усі звуть мене Назом.

— Приємно познайомитися, Назе. Мене звати Голліс. То як же ти збираєшся доправити нас до «Центральної»?

— Спочатку — найголовніше, — почав Наз. — Я не є парафіянином церкви мого дядька, зрозуміло? Я виведу вас із міста, але за гроші. Якщо конкретно, то тисячу баксів мені і тисячу — моєму приятелеві Девону.

— Тільки за те, що ти доправиш нас до станції?

— Вас ніхто не вистежить. — Із цими словами Наз підніс правицю, наче присягаючись у суді. — Даю гарантію.

— Це неможливо, — сказала Майя.

— Ми поїдемо на станцію без камер і подорожуватимемо на поїзді без пасажирів. Вам доведеться лише виконувати мої вказівки й заплатити мені після всього.

Голліс підвівся та майже впритул підійшов до Наза. У лівій руці він тримав рушницю, але нікого не збирався нею лякати.

— Наразі я теж не парафіянин, але й досі пам’ятаю багато проповідей. У своєму Третьому посланні з Міссісіпі Айзек Джоунз наголошував, що той, хто схибить зі шляху правдивого, потрапить через чорну ріку до міста Вічної ночі. Не думаю, що тобі кортить провести там вічність...

— Чоловіче, я нікого не продаю. Я просто пропоную бути вашим провідником.

Усі подивились на Майю, чекаючи на її рішення.

— Ми візьмемо вас із дитиною — до ферми у Вермонті, — сказала вона Софії. — А потім ви будете полишені самі на себе.

— Як скажеш.

— Вирушаємо за п’ять хвилин, — вела далі Майя. — Кожен може взяти або рюкзак, або одну сумку чи пакет. Віккі, роздай гроші, щоб вони всі не були в тебе одної.