Розділ 7

Ґабріел озирнувся й побачив, що Майя йде за кілька футів від нього. Лямки сумки та футляра для меча утворили на її грудях подобу чорної літери X. Її очі напружено зиркали в різні боки, наче камери, що безперервно вивчають зону небезпеки.

Згодом вони звернули ліворуч на Бродвей і наблизились до трикутного парку. Неподалік виднівся Сіті-Холл — велика біла споруда з широкими сходами, що вели до коринфських колон. Цей псевдогрецький храм розміщувався лише за кілька сотень футів від Вулворт-Білдінґу — готичного собору зі шпилем, що впинався в нічне небо.

— Може, камери нас і відстежують, — зазначив Наз. — Але це до лампочки. Наступна камера далі по вулиці. Он там, бачите? На ліхтарі біля світлофора. Можливо, вони помітили, як ми йдемо по Бродвею, але зараз ми зникнемо.

Зійшовши з тротуару, Наз повів їх крізь відлюдний парк. На асфальтових доріжках було ледь жевріюче охоронне освітлення, але їхня маленька групка залишалася в темряві.

— Куди ми йдемо? — спитав Ґабріел.

— Якраз під нами — покинута станція метро. Її збудували років зі сто тому й закрили відразу після Другої світової. Камер там немає. Копів — теж.

— А як ми доберемося звідти до «Центральної»?

— За це не турбуйтеся. Мій друг має з’явитися хвилин за п’ятнадцять.

Пройшовши повз купку занехаяних і миршавих сосен, вони наблизились до цегляної технічної споруди. Із західного її боку був заґратований вентиляційний отвір, і Майя відчула характерний запах підземки. Наз провів їх навколо будинку до сталевих дверей. Не звертаючи уваги на всілякі застережні знаки — НЕБЕЗПЕКА! СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО! — він витягнув з рюкзака в’язку ключів.

— Де ти їх дістав? — спитав Голліс.

— У шафці мого начальника. Буцімто запозичив ненадовго два тижні тому. І зробив копії.

Відімкнувши двері, Наз завів своїх супутників усередину. Там була сталева підлога, а навколо — силові щити та електрокабелі; отвір у кутку вів на сходи. Двері за ними бемкнули й зачинилися, і в обмеженому просторі ляснула гучна луна. Еліс уже була кинулася бігти, але швидко опанувала свій страх. Вона нагадувала напівдику тваринку, котру знову повернули до клітки.

Схожі на гігантську викрутку гвинтові сходи вели вниз до площадки, де над захисними дверима жевріла єдина лампочка. Щось невдоволено бурмочучи, Наз почав порпатись у в’язці ключів, намагаючись знайти серед них потрібний і відімкнути двері. Нарешті він знайшов його, але двері все одно не відмикалися.

— Ану, дай я спробую. — Голліс підняв ногу та прицільно вдарив нею в замок. Двері різко розчинилися.

Один по одному втікачі ввійшли до покинутої станції метро «Сіті-Холл». Оригінальні світильники були порожні, але хтось пустив по стіні електричні дроти й підключив до них близько десятка лампочок. Кабінка для продажу жетонів стояла посередині вестибюля. Вона мала невеличкий куполоподібний дашок із бляхи та була схожа на кабінку стародавнього кінотеатру — з білетерами й запонами із червоного оксамиту. За нею виднілися дерев’яні турнікети й бетонна платформа з коліями обабіч.

Підлогу вкривав шар сірувато-білої пилюки; повітря було затхле та смерділо чимось схожим на машинне мастило. У Ґабріела з’явилося таке відчуття, наче його зачинили в усипальниці — аж тут він глянув угору, на склепінчасту стелю, і вона нагадала кому про середньовічну церкву, де інтер’єр має арки, що йдуть знизу та сходяться вгорі. Сам тунель теж складався з неабиякої кількості арок, освітлених великими матовими лампами в потьмянілих мідних світильниках. Ані тобі реклами, ні камер спостереження. Стіни та стелю прикрашали білі, червоні та темно-зелені керамічні кахлі, що утворювали складні геометричні фігури. Від цього ввесь інтер’єр станції скидався на святилище, де можна сховатися від безладу, що панував нагорі.

Ґабріел відчув слабкий порух повітря, а потім почув віддалений гуркіт, що ставав дедалі гучнішим. За кілька секунд з-за повороту вигулькнув підземний потяг і без зупинки проскочив станцію.

— Це — приміський номер шість, — повідомив Наз. — Він тут розвертається та знову прямує на околицю міста.

— Так он як ми потрапимо до «Центральної»! — висловила здогадку Софія.

— На шостому не поїдемо. Надто багато людей. — Назарій глянув на годинник. — Нас забере цілком приватний поїзд, де не буде нікого. Треба трохи почекати. Девон має приїхати за кілька хвилин.