РОЗДІЛ 33

Таві теж пішов до стіни, і ледь не перечепився через виступ на гладкій поверхні воску. Таві повернувся і присів, роздивляючись його.

Горбик не був великий: можливо, розміром з курку. Він піднімався з гладкої поверхні півкулею зеленуватого світла з чимось темним всередині. Таві нахилився ближче, дивлячись на затемнений кусок.

Той переміщався і рухався. Таві відскочив, ледь не з криком.

— Там, — задихнувся він, — ворона. Там всередині ворона. І вона ще жива.

— Так, алеранець, — сказав Кетай, зі злегка завуальованим нетерпінням. — Ворони іноді бувають нерозумні. Вони спускаються і клюють віск, щоб добратися до слизу і Хранителі приходять і хапають їх. — Кетай відвів очі набік, де було кілька інших гобиків, набагато більших, які піднімалися лише у дюжині довгих кроків від канатів біля скелі. — Вони можуть жити ще протягом декількох днів. Потім їх з'їдає покров.

Таві здригнувся, холодне відчуття поповзло по його спині, як струмок від розталого снігу.

— Ти маєш на увазі що коли Хранителі спіймають одного з нас…

— Марат може жити протягом декількох тижнів, схований у покриві, алеранець.

Таві стало погано.

— Ви їх не рятуєте?

Кетай зміряв його важким поглядом, як у батька. Потім, кількома безшумними кроками підійшов до горба з вороною. Він узяв ніж, примірився і порізав поверхню кількома ударами. Потім швидким рухом опустив руку всередину, схопив ворону за шию і витягнув наверх з липкого слизу.

Кусочки плоті птці відділялися від неї, подібно до м'яса, приготовленого до готовності у ретельно прогрітій духовці. Ворона навіть каркнула, очевидно від болю, але її дзьоб вже не намагався закритися. Очі один раз моргнули, а потім стали склоподібними.

— Це займає всього кілька секунд, — сказав Кетай і кинув залишки біля щілини у воску. — Бачиш, алеранець?

Таві подивився на землю, відчуваючи позов до блювоти.

— Я… Я бачу.

Кетай скривився. Він повернувся до кам'яної стіни.

— Ми повинні рухатися. Хранителі прийдуть сюди, щоб дослідити пробоїну, і поховати рештки ворони. Краще не знаходитися тут, коли вони прийдуть.

— Ні, - прошепотів Таві. — Гадаю, ми…

І тут серед дерев Таві побачив рух.

Спочатку він був нечітким. Просто ворухнувся великий шматок воску на стовбурі дерева. Але він здригався, ніби під ним дрімало життя. Таві спочатку подумав, що шматок кори відламався від стовбура дерева і зараз впаде на землю. Це був безформний кусок воску, який світився тією ж світло-зеленою рідиною, як і решта воску. Але поки Таві спостерігав, з густого сиропу з боків вилізли ноги. Щось схоже на голову в'явилося з оболонки, яку покривав віск, з блідими круглими та опуклими очиськами. Загалом ніг було вісім, з кількома суглобами кожна, розміщених вздовж всього тіла, а потім, з тихою жахливою спритністю істота збігла по стовбуру дерева і по восковій поверхні лісу подалася до розриву на поверхні, де була ворона і де зеленувато-світла рідина булькала та виплескувалась, як кров з відкритої рани.