РОЗДІЛ 32

Дрога кивнув.

— Вночі вони повільні. Сонні. Ніхто не може врятуватися з Долини Тиші, коли Єдиний наповнить небо світлом.

— Відмінно, — повторив Таві, і глибоко зітхнув. — А де ваш син?

Дрога подивився на небо, а потім повернувся до Таві.

— Мій хто?

— Кетай. Ваш син.

— Ага. Моє щеня, — сказав Дрога. Він опустив очі вниз з виразом жалю. — Кетай приїде з Хашат.

— Він не хотів їхати з тобою?

Дрога мовчав.

— Чому? — запитав Таві. — Він свариться з тобою? І живе у клані Коня?

Дрога щось прогарчав, і гарп під ними заревів так, що у Таві клацнули зуби.

— Я нічого, — швидко сказав Таві. — Далеко ще до великого дерева?

Дрога повернув гарпа вниз по довгому схилу і махнув рукою вперед.

— Дивися сам.

Таві довелося піднятися, щоб поглянути над широкими плечима Дроги вперед, він встав на коліна на широкій спині гарпа, а Фейд притримав його за пояс.

Попереду них довгий схил засніженої землі виділявся різкою лінією на темному фоні, земля падала вниз так круто, ніби якась величезна рука втиснула у землю кришку, а потім витягнула її. Долину оточував низький хребет, який тягнувся так далеко, що в падаючому снігу Таві не міг бачити більшу частину його кривої або протилежну сторону кола. Трупне, зеленувате світло піднімалося з ями знизу, і, коли гарп наблизився, Таві побачив його джерело.

Дно ями, великої миски, зануреної в землю, було покрите лісом з дерев, яких Таві ще ніколи не бачив. Вони були криві і покручені, їхні стовбури перемішувалися і стикалися, випускаючи багато гілля, яке піднімалося високо в повітря, подібно до рук тонучої людини.

Джерелом світла була кора дерев. Таві нахилився і глянув пильніше, щоб розібратися, що він бачить. Кору дерев покривав свого роду наріст, який випромінював слабку, загрозливу люмінесценцію. Здавалося, що дерева покриває, як справді могло бути, якийсь грибок, але це було не просто покриття грибком чи пліснявою, а суцільна товста желатинова маса. Коли гарп підійшов ближче до краю прірви, Таві побачив, що в лісі були ділянки, які, здавалося, спіймали у пастку повітряні бульбашки, ніби зверху на ліс вилили розплавлений віск, і він стікав по деревах, налипаючи на зневірені гілки, висихаючи на них, шар за шаром, аж поки весь ліс не почав нагадував якийсь фантастичний, химерний витвір мистецтва. Наскільки він міг бачити в слабкому світінні воску, незвичайні дерева викривлювала та крутила вага, їхні гілки та стовбури висіли в чохлах і завитках воску.

У центрі угловини стояло єдине старе дерево, висохлий стовбур, що тримав високі мертві гілки, найбільше зношені часом. Хоча поряд з ним не було нічого для порівняння, Таві подумав, що древнє дерево повинно бути величезним.

— Восковий ліс, — тихо сказав Таві. — Ого. Я не думав, що це так велично.