Розділ «Тема 11. Адміністративне право Японії»

Реалізуючи свої повноваження, органи виконавчої влади й місцевого самоврядування, приймають відповідні нормативні під законні акти.

Кабінет міністрів Японії видає урядові укази. Найбільш важливі урядові укази йменуються "шейрей", інші - "мейрей". Всі урядові укази відповідно до Конституції (ст. 74) підписуються компетентними державними міністрами й контрасигнуються Прем'єр-міністром.

Значна частина актів управління - це численні накази міністрів. Цунео Інако зазначає, що величезний обсяг підзаконних актів серйозно ускладнив розуміння громадянами не тільки адміністративного права в цілому, а й навіть тих законів, які безпосередньо регламентують їхнє життя й професійну діяльність. Різні органи (комісії, агентства і т. д.), що функціонують при правлінні, можуть приймати загальнообов'язкові нормативні акти - правила.

Крім того, міністри, керівники бюро, департаментів і інші посадові особи видають відомчі циркуляри. Вони, як правило, не є джерелами права, оскільки не містять нової норми й інтерпретують для нижчестоящих посадових осіб положення законів і підзаконних актів. Відомчі циркуляри можуть бути оскаржені в суді.

При прийнятті нормативних актів адміністративними органами істотне значення має думка, висловлювана із цього приводу консультативними органами, формованими при органах управління. До їх складу входять знані політичні діячі, представники підприємницьких кіл, учені тощо. Члени консультативних органів, як правило, призначаються самими адміністративними відомствами.

Закон Японії "Про місцеве самоврядування" від 17 квітня 1947 р. визначає те, що муніципальні збори в межах своєї компетенції, приймають локальні нормативні акти - положення ("дзьорей"). В них можуть установлюватися навіть кримінально-правові санкції (максимальне покарання за порушення норм "дзьорей" - позбавлення волі строком до двох років). Муніципальне управління приймає локальні урядові укази. Свої правила задають виконавчі органи муніципалітетів. Акти мера (старости) іменуються "кисоку".

Акти органів місцевого самоврядування не повинні суперечити нормам, визначеним центральною владою. У протилежному випадку вони визнаються недійсними (статті 14, 15 Закону Японії "Про місцеве самоврядування").

Крім нормативних актів, прийнятих у процесі реалізації відповідних повноважень, органи управління можуть видавати нормативні акти в порядку делегованого законодавства. Практика законотворчості в Японії з усією очевидністю показала, що в сучасних умовах практично неможливо обійтися без делегованого законодавства.

Делегування парламентом своїх законодавчих повноважень повинно бути конкретизоване вказівкою строку, на який повноваження передаються, а також кола осіб - одержувачів делегованих повноважень. Верховний суд Японії у своєму рішенні від 13 травня 1952 р. затвердив цей принцип, заборонивши надання виконавчої влади "carte blanche" щодо нормотворчості в конкретній сфері державного управління.

Акти делегованого законодавства набувають чинності після їхнього видання Кабінетом Міністрів Японії і на найближчій сесії парламенту затверджуються резолюцією обох палат або набувають чинності тільки після затвердження парламентом чи взагалі не підлягають затвердженню й надаються депутатам парламенту тільки для інформації (списком).

Що стосується нормативних актів, які не підлягають парламентському затвердженню, вони повинні видаватися тільки на підставі законів, раніше прийнятих парламентом. Однак у своїй практичній діяльності Кабінет Міністрів Японії часто не дотримується цього обмеження.

Предмети делегованого законодавства можуть бути різними. Так, антимонопольне законодавство передбачає делегування певних повноважень Комісії зі справедливої торгівлі, що реалізує їх через видання своїх правил, директив і повідомлень.

Делеговане законодавство може торкатися навіть основних прав людини. Так, наприклад, у ст. 102 Закону Японії "Про державних службовців" встановлюється заборона для державних службовців на участь у політичній діяльності під погрозою позбавлення волі строком до трьох років. Однак саме поняття "участь у політичній діяльності" у Законі не визначається. Визначення було дано в підзаконному акті, виданому Радою у справах персоналу. Правомірність нормування порядку реалізації політичних прав у підзаконних актах розглядалася в порядку конституційного контролю. Верховний суд у цьому випадку визнав конституційним відповідний акт Ради у справах персоналу.

У деяких випадках Верховний суд Японії у порядку конституційного контролю може визнавати акти делегованого законодавства такими, що суперечать Конституції Японії.