Розділ «Тема 11. Адміністративне право Японії»

Очолює міністерство міністр ("дойдзин"). Ріого повноваження встановлені в Законі Японії "Про організацію державного управління": управління міністерством і нагляд за роботою персоналу; розробка законопроектів у своїй сфері управління й подання Прем'єр-міністрові для обговорення на засіданнях Кабінету міністрів Японії; розробка наказів і розпоряджень по міністерству; управління діяльністю місцевих філій міністерств і відомств і нагляд за їхньою роботою (статті 10-12, 14, 15).

Кожний міністр має по одному парламентському віце-міністрові, а найбільш впливові міністри (фінансів, зовнішньої торгівлі й промисловості та ін.) - по два. Парламентський віце-міністр надає міністрові допомогу в управлінні міністерством, у рішенні ряду адміністративних справ, а також виконує обов'язки міністра за його відсутності. Крім того, кожний міністр має по одному керуючому (адміністративному) віце-міністру ("дзиму дзикан"), у завдання якого входить забезпечення роботи всіх ланок апарата міністерства.

Два інших види адміністративних установ (комітети - "иинкай" і управління - "ті") створюються при канцелярії й міністерствах. Як ми вже зазначали вище, у ряді випадків їх можуть очолювати державні міністри.

Комітетами, які створюються при канцелярії прем'єр-міністра, є: державний комітет із забезпечення суспільної безпеки (контролює поліцейські чинності), комітет зі справ столичної зони, комітет з урегулювання земельних питань тощо. Створюються комітети й при деяких міністерствах: комітет з охороні культурних багатств - при міністерстві культури і науки, комітет з питань праці на суспільних роботах - при міністерстві добробуту і праці тощо.

При канцелярії Прем'єр-міністра створений цілий ряд управлінь: імператорського двору, по розвитку острова Хоккайдо, економічного планування, оборони та ін. При міністерстві може створюватися кілька управлінь: при міністерстві зовнішньої торгівлі й промисловості - патентне управління й управління малих і середніх підприємств; при міністерстві сільського, лісового й водного господарства - продовольче управління, управління рибальства, управління лісового й водного господарства.

Крім консультативних рад, при міністерствах і управліннях можуть також створюватися такі установи, як наради, екзаменаційні приміщення, НД, навчальні та тренувальні заклади, медичні установи та інші спеціальні установи. Для ведення діловодства таких установ можуть створюватися регіональні відділення. Для вищевказаних органів визначається встановлене число штатних співробітників.

Крім вищезазначених органів виконавчої влади, одним із різновидів є спеціальні юридичні особи, які є аналогічними органам виконавчої влади. Спеціальні юридичні особи створюються законом у тому випадку, коли діяльність центрального уряду має характер підприємництва, і передбачається, що ведення ними цієї діяльності буде проведено більш ефективно, ніж органами виконавчої влади. їх кількість досягла 88. У їх числі: громадські корпорації, агентства, кредитно-фінансові корпорації та спеціальні банки. В даний час просуваються реформи спеціальних юридичних осіб шляхом їх злиття та ліквідації, забезпечення прозорості управління їх діяльністю.

Органи місцевого самоврядування

Державно-політичний механізм Японії, що існував аж до капітуляції 1945 р. характеризувався бюрократично-централізованою системою місцевого керування. З набранням чинності конституцією 1947 р. і Закону Японії "Про місцеве самоврядування" 1947 р. позначилася тенденція децентралізації місцевого управління. Конституція закріпила принцип "дзити" (місцевого самоврядування), що склав поряд із принципами народного суверенітету, верховенства парламенту основу післявоєнного державного ладу Японії.

Ядром системи джерел права, що регулюють основи місцевого самоврядування, є Закон Японії "Про місцеве самоврядування", що містить понад 300 статей. Поряд із цим законом діють кілька десятків інших нормативних актів - законів, урядових указів, актів різних міністерств і відомств. Серед них закони Японії: "Про місцевих комунальних службовців" (1950 р.), "Про сільськогосподарські комітети" (1951 р.), "Про місцеві комунальні підприємства й про трудові відносини на них" (1952 р.), "Про поліцію" (1954 р.) та ряд законів (1947-1950 р.), що визначають механізм фінансування органів місцевого самоврядування: "Про місцеві фінанси", "Про ліцензування місцевих позик", "Про власні місцеві податки", "Про місцевий переданий податок" тощо. До цих законів згодом вносилися численні зміни, але основні їх положення продовжують діяти дотепер.

Сучасне японське правознавство розрізняє принцип місцевої автономії, автономію місцевої громади й автономію жителів.

Принцип місцевої автономії означає автономію адміністративно-територіальної одиниці від держави. Місцева громада самостійно визначає свої цілі й досягає їх шляхом незалежного функціонування своїх органів.

Автономія місцевої громади пов'язана із внутрішньою організацією й формами діяльності адміністративно-територіальних одиниць і припускає управління місцевої громади самими громадянами, що проживають на її території.

Нарешті, автономія жителів характеризується вперше закріпленою в Законі Японії "Про місцеве самоврядування" (статті 74-88) процедурою проведення локального референдуму у зв'язку з подачею певною частиною населення адміністративно-територіальних одиниць петицій про прийняття, скасування або зміну місцевих постанов, про проведення інспекції діяльності місцевих зборів, відкликання їхніх депутатів, звільнення з посади глав місцевих органів і інших посадових осіб. Крім того, Конституція встановлює (ст. 95), що спеціальний закон, застосовуваний щодо тільки одного місцевого органа публічної влади, може бути виданий парламентом не інакше, як за згодою більшості виборців, що проживають на території відповідного місцевого органа публічної влади.

Реальний ступінь автономії місцевих громад визначається складним механізмом їх взаємодії із центром. Координація діяльності центральних і місцевих органів, а також місцевих органів між собою покладена на створене в 1960 р. Міністерство у справах самоврядування ("дзидзисе"). В умовах фінансової залежності місцевих органів від центрального правління чиновники цього міністерства фактично управляють діяльністю органів місцевого самоврядування. Відповідно до Закону Японії "Про місцеве самоврядування" (ст. 245) керівники центральних міністерств і відомств, у тому числі міністр у справах місцевого самоврядування, наділяються правом робити "технічне сприяння" місцевим органам і давати їм "поради", організовувати при цьому всебічну інспекцію місцевих органів. У випадку делегування повноважень місцевим органам контроль центра значно підсилюється.

У Японії склалася дволанкова система місцевого самоврядування (префектури й муніципалітети). Префектури й муніципалітети являють собою звичайні органи місцевого самоврядування, поряд з якими можуть створюватися особливі органи місцевого самоврядування - особливі столичні райони, корпорації регіонального розвитку, асоціації органів місцевого самоврядування, фінансово-промислові округи. Особливі органи місцевого самоврядування створюються спеціально для рішення конкретних завдань (наприклад, для реалізації спільними зусиллями великомасштабних будівельних проектів тощо).

Префектуральний рівень іменується "тодофукен" - за назвою чотирьох основних систем місцевого самоврядування цього рівня. Територія Японії розбита на 43 префектури "кен", одну спеціальну міську префектуру "те" (Токіо), дві префектури "фу" (Осака й Кіото) і одну префектуру "до" (Хок-кайдо). Відмінностей у правовому статусі цих префектур практично не існує. Термінологічні розходження пояснюються культурно-історичними причинами, фізико-географічними й соціально-економічними обставинами. Так, наприклад, назва префектури "те" - китайський синонім японського слова "мияко", яким позначається місце, де розташований імператорський палац (саме тому Токійська префектура й одержала найменування "те").

Префектури "кен" називають сільськими префектурами. Поняття сільської префектури в цей час уявляється значною мірою умовним, оскільки практично у всіх цих префектурах сільське господарство й рибальство вже не посідають домінуючого місця в структурі зайнятості населення.

До муніципального рівня відносять міста ("си"), селища ("ті/мати") і села ("сон/мура"). Тому названий базовий рівень системи місцевого самоврядування інакше називають "сите сон". Всі одиниці місцевого самоврядування муніципального рівня мають однаковий правовий статус, незважаючи на розходження в їхніх розмірах.

Особливий статус наданий так званим спеціальним містам "си-тей тотш", до числа яких урядовими указами віднесено одинадцять міст із населенням понад півмільйон людей (Осака, Нагоя, Саппоро, Кіото й ін.). Спочатку ці міста були виведені з-під юрисдикції префектур, на території яких вони перебували. Поряд з муніципальними функціями спеціальні міста здійснювали й ряд важливих префектуральних функцій (землевпорядження, охорона здоров'я, соціальне забезпечення й ін.). Так тривало до 1956 р., коли до Закону Японії "Про місцеве самоврядування" були внесені зміни, що фактично зрівняли статус спеціальних і звичайних міст. До спеціальних міст прирівняні особливі столичні райони.