Розділ «Тема 11. Адміністративне право Японії»

Японське законодавство встановлює чіткі критерії розмежування міської й сільської місцевості. За Законом Японії "Про місцеве самоврядування" (ст. 8) для одержання статусу міста населений пункт повинен відповідати наступним вимогам: 1) його населення повинне перевищувати 50 тис. чоловік; 2) більше 60% житлових будов повинні перебувати в центральній частині населеного пункту: 3) понад 60% населення повинні бути зайняті в промисловості й торгівлі або інших галузях, типових для міста; 4) населений пункт повинен мати міські спорудження й службами, перелік яких визначається актами органів префектури.

Обсяг компетенції місцевих органів закріплений у Конституції й Законі Японії "Про місцеве самоврядування". У ст. 94 Конституції Японії це зроблено в самому загальному виді, а саме: місцеві органи публічної влади мають право управляти своїм майном, вести справи й здійснювати адміністративне керування; вони можуть видавати свої постанови в межах закону. Загальний перелік функцій місцевих органів визначається в ст. 2 Закону Японії "Про місцеве самоврядування" й нараховує понад 20 напрямів. Органи місцевого самоврядування повинні вносити плановий початок у розвиток своїх територій, створювати й підтримувати в належному стані необхідні для життєдіяльності інфраструктури, сприяти місцевому підприємництву, насамперед дрібному і середньому, займатися питаннями початкової й середньої освіти, охорони здоров'я тощо.

Функції, виконувані місцевими органами, можуть бути об'єднані в три основні групи:

1) суто місцеві функції;

2) "адміністративні повноваження", під якими розуміються функції, що носять місцевий характер, але вимагають при їхній реалізації державного примусу й санкцій у випадку їхнього порушення з боку громадян;

3) функції, делеговані центральними відомствами. На 1989 р. перелік справ, що належать до компетенції державних органів, які доручено виконувати губернаторам, містив 126 пунктів, мерам найбільших міст - 28, главам міст, селищ і сіл - 51. Здійснення цих справ повинне фінансуватися з державного бюджету. Таким чином, губернатори, мери й старости, будучи органами місцевого самоврядування, одночасно виступають і як органи держави. За виконання делегованих функцій глави місцевих адміністрацій відповідають перед відповідними міністрами Кабінету міністрів Японії.

Розмежування функцій місцевого самоврядування між префектурами й муніципалітетами загалом закріплене в ст. 2 Закону Японії "Про місцеве самоврядування". На муніципалітети покладене виконання всіх функцій місцевого самоврядування, крім тих, реалізація яких виходить за межі окремих муніципалітетів. Такі функції стосуються компетенції префектур. На префектури покладена координація діяльності муніципалітетів, що перебувають на їхній території.

У кожній одиниці адміністративно-територіального поділу безпосередньо виборцями формуються префектуральні (міські, селищні, сільські) збори. Міські збори обираються терміном на 4 роки.

У Законі Японії "Про місцеве самоврядування" допускається для селищного й сільського рівня можливість заміни місцевих зборів таким інструментом безпосередньої демократії, як загальні збори (схід) жителів селища або села. Однак на практиці на цьому рівні найчастіше формуються представницькі збори.

Конституція (ст. 93) відводить місцевим зборам роль дорадчого органа. Основними повноваженнями таких зборів є (статті 96-100 Закону Японії "Про місцеве самоврядування"): 1) прийняття нормативних актів; 2) затвердження місцевих бюджетів; 3) установа місцевих податків, штрафів; 4) висновок господарських договорів;

5) принципові питання керування муніципальними підприємствами;

6) проведення розслідування діяльності місцевих виконавчих органів тощо.

Склад місцевих зборів залежать від чисельності населення: префектуральні збори нараховують від 40 до 120 членів, міські збори - від 30 до 100, селищні й сільські - від 12 до 30.

Головою місцевої адміністрації, в префектурі є губернатор, у містах і селищах - мер, у селах - староста. Всі ці посадові особи обираються безпосередньо населенням, що проживає в даній адміністративно-територіальній одиниці, строком на 4 роки.

Голова місцевої адміністрації крім виконавчо-розпорядницьких повноважень, має право вносити на розгляд місцевих зборів проекти рішень загального характеру, накладати відносне вето на рішення зборів (це вето переборюється, якщо збори вдруге приймають рішення більшістю в 2/3 голосів), достроково розпускати збори. Він наділяється правом припиняти або не виконувати дії центральних відомств на своїй території. До інших повноважень голови місцевої адміністрації належать: загальне управління й контроль за всіма громадськими організаціями неполітичного характеру, що перебувають на території місцевої громади; призначення частини виконавчого й допоміжного персоналу (віце-губернатора, віце-мера. головного скарбника й ін.).

Виконавчі функції в місцевих органах виконують різні адміністративні комісії - у справах персоналу, суспільної безпеки, з праці та ін. Ці адміністративні комісії мають значну самостійність, що забезпечується порядком їх формування: вони призначаються головою місцевої адміністрації за згодою місцевих зборів або обираються місцевими зборами.

Закон Японії "Про місцеве самоврядування" встановлює, що число департаментів для столичної префектури й відділів для інших префектур залежить від чисельності проживаючого в префектурах населення. У Законі визначено зразковий розподіл функцій між підрозділами й посадовими особами виконавчої влади на місцях.

Важливою гарантією автономії місцевої влади виступає виділення місцевої служби в якості особливого, самостійного виду публічної служби. Основними джерелами правового регулювання місцевої публічної служби є: закони Японії "Про місцеву публічну службу" (1951 р.), "Про зайняті в сфері публічного утворення" (1949 р.), "Про місцеве публічне підприємство" (1952 р.), "Про трудові відносини на місцевому публічному підприємстві" (1952 р.). Місцева публічна служба також підрозділяється на "звичайну" і "особливу". На "особливій службі" перебувають посадові особи, що обираються, їхні секретарі, а також особи, що перебувають на тимчасових посадах. На "звичайній службі" перебувають всі інші службовці, включаючи співробітників освітніх установ і місцевих органів поліції.

Зазначимо, що в ряді випадків виявляється непросто розділити службовців одного відомства на державні ("кока комуин") і муніципальні ("тихо комуин"). Для прикладу можна взяти такі органи, як поліція. Всі співробітники Головного поліцейського управління й управління поліцейськими округами відносять до державних службовців і відповідно підпадають під чинність Закону Японії "Про державних службовців" (1947 р.). Співробітники поліції префектури у званнях від молодшого директора поліції й вище належать до державних службовців, а у званнях від старшого інспектора поліції й нижче - що служать муніципальним органам, діяльність яких регулюється відповідно до Закону Японії "Про місцеву публічну службу" (1951 р.). Від цього залежить їх правовий статус.

Якісне функціонування місцевої публічної служби забезпечують створювані на місцевому рівні комісії зі справ персоналу. Ці комісії створюються в префектурах, а також у великих містах. При проведенні іспитів вони можуть співробітничати з Радою у справах персоналу, а також передавати свої повноваження іншим органам і установам.