Розділ «4.2. Закони та закономірності навчання»

Розвиток – одне із фундаментальних філософських і наукових понять. Філософська література визначає розвиток, як необоротну, спрямовану, закономірну зміну матеріальних та ідеальних об'єктів. Тільки одночасна наявність усіх трьох вказаних властивостей виділяє процеси розвитку серед усіх інших змін.

Необоротність розвитку характеризує такий стан процесу переходу до іншої якості, коли унеможливлюється повернення до попереднього стану. Об'єкт буде виконувати ті ж самі функції, але це буде зовсім інший його стан. Спрямованість змін характеризує відсутність випадковостей у процесі, при відсутності спрямованості, вони не будуть накопичуватися, тому процес буде протікати без залучення внутрішніх механізмів функціонування об'єкта. Закономірний характер розвитку відображає той бік процесу, який характеризує адекватність його внутрішнім зв'язкам, які визначають сутність самого об'єкта. У результаті розвитку виникає нова якість об'єкта.

Істотною характеристикою розвитку є час, тільки час виявляє спрямованість розвитку і всякий розвиток здійснюється у часі. Розвиток – універсальна властивість матерії. Педагогіка не має свого власного розуміння розвитку, вона користується психологічним наповненням філософського трактування розвитку. Тому в педагогіці під розвитком розуміють психічний розвиток, розвиток фізичний, розумовий, духовний, естетичний тощо. У дидактиці, наприклад, під розвитком у першу чергу розуміють інтелектуальний розвиток учня, тобто не лише розвиток його мислення, а й розвиток пам'яті, уяви, його задатків і здібностей.

Проаналізувавши результати експериментальних досліджень, пов'язаних з вивченням психологічної природи навчання різних шкільних дисциплін у початковій школі, видатний психолог радянських часів Л .Виготський прийшов до висновку, що розумовий розвиток учнів здійснюється навколо основних новоутворень, характерних для певного шкільного віку.

Більш поширено про єдність навчання і розвитку та саморозвитку буде йти мова в розділі про розвивальне навчання.

Закон єдності навчання, виховання і самовиховання. Виховання становить головну внутрішню сутність навчання і ґрунтується на трьох складових: діяльності, спілкуванні і взаєминах. Ще К.Д. Ушинський висловлював тверду впевненість у тому, що шляхом цілеспрямованого виховання, що спирається на вивчення людини, можна “далеко розсунути межі людських сил: фізичних, розумових, моральних”. І це, на його думку, є найголовніше завдання справжньої гуманістичної педагогіки. Суть закону єдності навчання і виховання полягає в наступному: де є навчання, там є і виховання, отже навчання і виховання ідуть одночасно, неможливо відділити навчання від виховання, як і виховання від навчання; те навчання має вищу якість, яке забезпечує вищий ступінь вихованості учнів.

З метою глибшого вивчення навчання і виховання ці процеси на теоретичному рівні розглядаються окремо, оскільки вони відрізняються за своїми цілями, змістом, методами та формами активності особистості. Навчання має справу з пізнавальними процесами, які протікають у когнітивно-пізнавальній сфері людини, в той же час, виховання здійснюється в афективній сфері (термін “афект” у перекладі з латинської мови означає хвилювання, пристрасть). Пристрасть – це сильне, стійке, довготривале почуття, яке захоплює людину, володіє нею і виявляється в орієнтації усіх прагнень особистості в одному напрямі. Виховання має забезпечити передачу соціальних цінностей та установок, формування почуттів, норм і правил поведінки.

Які існують шляхи забезпечення закону єдності навчання і виховання. Цьому питанню була приділена значна увага науковців-педагогів не лише на зорі народження педагогічної науки, а значно раніше. Ще Сократ і Платон уважали, що головним засобом навчання є “універсальне знання”. На їх думку людина, яка знає, що таке добро, обов'язково буде доброю, вона буде прагнути до доброти з такою природністю, з якою падаючий камінь летить до землі. Цю ж лінію продовжував і Коменський.

Теоретиком “виховуючого навчання” був німецький професор педагогіки Й.Ф. Гербарт. Попутний ефект навчання – виховання – підтримував і Мартін Лютер. Основою виховання для нього було читання Біблії. Ідею словесного виховання підтримував і Локк. Основна закономірність виховного процесу полягала, на думку Гербарта, в тому, що “із думок випливають почуття, а з них принципи і вчинки”. Таким чином, ця лінія забезпечення єдності навчання і виховання передбачала, що під час навчання необхідно висловлювати правильні морально наповнені думки, доносити їх зміст до учнів і в них буде вироблятися моральна свідомість, моральні принципи, моральна поведінка і моральні вчинки.

Проте була й інша лінія забезпечення єдності навчання і виховання. І вона бере свій початок з Арістотеля. Виховання він уважав самостійною частиною освіти. Джерело мудрості він бачив у хороших настановах, тобто у навчанні, але основою виховання справедливості, поміркованості, мужності уважав звичку. На його думку, доброчинність розвивається через справи, а не шляхом теревенів. Френсіс Бекон стверджував, що люди думають відповідно до природних нахилів, говорять, керуючись знаннями, але чинять слідуючи звичці. Отже друга лінія забезпечення єдності навчання і виховання засновується на тому, що виховання – це специфічний автономний процес, який вимагає своїх, особливих заходів, особливих кроків, спеціально організованих зусиль. Ми вважаємо, що жоден із описаних підходів сам по собі не може в повній мірі забезпечити реалізацію цього закону. Ефект може бути досягнутий спільним застосуванням як одного, так і другого підходів у їх єдності.