Розділ 23

— Та скільки він там узяв? Скажете таке! Ну, віддав би вам десять гривень, коли батько прийшов би з роботи. Подумаєш, яке лихо. Ну, не було в нього за що диска купити, а потрібно позаріз, — я провела долонею по горлу. — До того ж, може, це й не він зовсім. Ви ж кажете, що у вас є син? Притисніть його, сина свого, до стіни — він і розколеться.

Я тільки-но плюнула в душу дядькові, який зовсім недавно ділився зі мною думкою про грибний дощ. Він почервонів і перейшов на злісний шепіт:

— А двадцять тисяч баксів не хочеш? Десять гривень… У кіно його знімати хочуть, принца такого. Ти мого сина бачила? Та він десять таких Артурів за пояс заткне. І не краде. Бо вбив би своїми руками, — і дядько показав, як саме він убив би. Це вражало.

— То навіщо дружив із Артуром? Ви могли заборонити! — навмання белькотіла я. — Їх же всі вважали нерозлийводою.

— От брехуни! Артур із моїм із одного класу, а те, щоб нерозлийвода — цього не було. З моїм тому принцові нецікаво було, мій же просто хлопець, а той хакер. Хакери хочуть із хакерами. А привів його Антон того дня. І звідки воно знало, де я гроші сховав? Метке.

— Де гроші? Там, де й у всіх, у шафі під білизною. Скільки вас по телевізору попереджали, щоб не тримали в шафі, а ви за своє. Іншого місця ніби нема. От ховайте в ручці від швабри, наприклад чи в банк під відсотки, бо всі наче змовилися — все в шафу.

— А ти звідки знаєш, де хто ховає? Сама з таких? До Марини хочеш потрапити? Чи, може, до тебе Ігор Маринчин подався?

— Дивні ви, чоловіче. Ми, продюсери, вже стільки фільмів зняли, що знаємо, хто де і як ховає. Я і вашого сина можу взяти у фільм. Давайте, я на нього подивлюсь. Якщо нема Артура, це ще ж не означає, що кіна не буде. Нам байдуже, кого везти в Канни — Артура, Мефодія, чи навіть самим знятися. Це вже на крайній випадок, це вже коли нікого нема з типажів. До речі, ви давно дивилися Канни? У нас погано транслюють. Ах, яке там повітря! Який клімат! Артура давно бачили?

— Із того дня, як він утік, то й не бачив. А мого сина Пашкою звуть, він до баби в Димер поїхав. То як вас знайти? Ви що, точно продюсер?

— Не сумнівайтесь, — я почала нишпорити в сумочці. — «День народження буржуя», «Солдати» — це все я.

— А «Солдати — 2»?

— Ні, це не я, перекупили проект. І хто б, ви думали? Болгари! У них податки порівняно з нашими — суща дурниця. Так роблять доволі часто. Знімають про одну країну, гроші беруть у іншій, а показують взагалі бозна-кому.

— І там дивляться?

— Звичайно. Що їм лишається робити? Зараз візитівку дам, щоб ви не думали нічого такого. Мене звуть Алла Варгенталь. Робертівна. Алла Робертівна Варгенталь. Ви не могли про мене не чути.

Я примружила очі та підсунулася до чоловіка ближче.

— Подивіться на мене, невже не впізнаєте? А взагалі, ми, продюсери, так часто поза кадром. Навіть не часто, ми завжди там. Про нас знають у Каннах. Дізнаються, хто фільм робив, і схиляють голови. Бо ми завжди в роботі. Хліб здобуваємо нелюдськими зусиллями, максимально покладаючись на звитягу і наснагу. На превеликий жаль, візитівки скінчилися. Завтра з друкарні принесуть. У мене вони тисячами розходяться. Дуже, знаєте, беруть їх люди. Будь ласка, дайте мені вашу візитівку.

Я дивилася на дядька й не розуміла, чи він справді купився. Моя простягнута по візитівку рука повисла в повітрі. Він заперечливо хитав головою, що мало свідчити про відсутність такого екзотичного документа. Щоб не дати йому опам’ятатись, я вирвала аркуша з недешевого записничка, що дістався мені випадково від нашої секретарки:

— Я пишу адресу електронну, нехай ваш син мені напише. І знаєте, шкода, що Артура нема, він типаж.

Дядько зі мною погодивсь відразу:

— Він типаж, це точно. Ще й який типаж! Буцегарня за ним плаче.