Розділ 23

Із під’їзду викотилася друга половинка мого співрозмовника. Вона несла в руді синю картату сумку, з тих, що я так не люблю, напхану поліетиленовими пакетами. Подружжя вирушало по останні помідори, капусту чи цибулю. Зима не за горами. А я дізналася дещо цікаве чи, принаймні, таке, що над ним треба добряче напружити мозок, і від знань цих стало мені сумно й ще більше шкода нещасної Лідії Костянтинівни. Але навіть такі онуки на дорозі не валяються, бо вони ж — рідна кров. Навіть коли гроші прийде в бабусі виманити — все ж таки хоч якесь розмаїття в її житті.

Мій нещодавній співрозмовник витер ще раз лоба хусточкою, забрав у дружини страхітливу сумку, й парочка, взявшись під руки, попрямувала в напрямку ринку. А я доїдала розталу шоколадку та вирішувала, куди ж податися далі. Можна до Лідії Костянтинівни. Помию їй начиння, фіранки виперу. Другу половину дня вдаватиму з себе «Містера Мускула». У всякому разі це краще, ніж розглядати свої фотки й думати про Рому та його подругу дитинства. І без того не надто гарний настрій зненацька зіпсував йолоп, який примудрився висипати мені на голову купу лушпиння з-під соняшникового насіння. Це ж треба так уміло витрусити пакета, щоб вміст його потрапив саме на мою голову! У мене б так не вийшло. Лобуряка задоволено посміхався до мене з балкона, охайненько так складаючи пакета. Як же йому хотілося, щоб я почала матюкатися, розплакалася чи бодай якось виказала йому своє обурення. Провівши рукою по волоссю та обтрусившись, наче пес після дощу, я привітно посміхнулась і помахала йому рукою:

— Спускайся, справа є.

На таку реакцію він не розраховував, проте не розгубився:

— Яка ще справа? Якщо справа, піднімайся ти до мене, перетремо.

— Який номер квартири?

Вочевидь не вірячи, що я прийму запрошення, прокричав він номер. І я пішла знайомитись.