Розділ 19

Звичайно, я знала. Але ж… Можна подумати, що мені займатися нема чим. Поставила пакунок на підлогу, ввімкнула телевізор на каналі, що транслював матч із НСК «Олімпійський». Коментатор оголосив результат, нічия. Із сумом у голосі він повідав, що чоловік Оленки мав не одну нагоду покращити рахунок на нашу користь, але чомусь не скористався жодною. Показали гравців. Вони йшли з опущеними головами, брудні та стомлені, дивитись у камеру не хотіли. Потім показали трибуни. Мені здається, я побачила Рому, який шепотів щось у вухо подрузі дитинства.

— Що я вам казала, Лідіє Дмитрівно? Тепер вірите мені? Чоловік грати не може, а ви: шкільна дружба, садочок… Цілу країну розчарував! А знаєте, як нашій країні зараз перемоги потрібні? У будь-якій ґалузі! Знаємо ми цих шкільних друзів.

Я щосили грюкнула дверима. Воно мені потрібно — влаштовувати чуже життя, коли моє власне летить під три чорти?!