Розділ 19

— Усе, Віко, досить, ти переходиш межі.

— Межі? Які межі?! Хто встановив межі? Я просто хочу довести вам, що ви наївні, а я — разом із вами, — я дістала із сумки ківі, каву й стомлено мовила:

— Давайте пити каву. Ми ще дізнаємося, хто з нас мав рацію. Не хочеться, щоб я, але час покаже.

І ми пили каву. Лідія Дмитрівна розігріла млинці, поставила на стіл помідори, що їх баба Галя напередодні привезла. Горезвісна груша сорту «парижанка» теж була присутня на столі. Цікаво, чи дають вони Оленці грушечок із собою?

Дійшла черга до ревізії вбрання. У шафі був самий мотлох. Жодного пристойного прикиду. Я не думаю, що в подорожі бодай одного разу потрібно буде дотримуватися дрес-коду, але ж хоча б одна гідна сукня чи брючний костюм та пара блузок мають бути. А взуття? Ну, ще дві футболки можна взяти, ще спортивний костюм, можливо, доведеться десь залізницею їхати… Без костюма не можна, він майже не ношений. Склали список. Треба: кросівки, плаття, дві блузки або одну блузку й гольф. Спідниця також згодиться. Потрібні осінні чобітки або гарні черевики. Парасолька та плащ. Іще хустку на шию (краще дві) та сумочку. Дорожня валіза є. Ми з Ромою її перед поїздкою до Єгипту купили. Подумаю, може, дам щось зі своєї одежі. Спідниця одна в мене є, вона дуже демократична, до того ж, на резинці. А решту все потрібно нове купити, щоб той француз не подумав, що в нас країна секонд-хенд. В першу чергу варто подбати про білизну. Білизни не буває забагато. Свого часу я подарувала їй з якоїсь нагоди комплект, що трохи нагадував за кольором камуфляж. Новісінький лежить собі в шафі. Лідія Дмитрівна дістала гроші. Це була заначка, напевне, на новий мотор чи тротуарну плитку для заміської резиденції.

Я зняла мірки, записала розміри. Сказала, що купуватиму на свій смак, у магазинах домовлятимусь, що візьмуть назад, коли не підійде. Можна, звичайно, чекати, поки знімуть гіпс і тоді влаштувати гарячковий шопінг: купувати, що під руку трапиться, а потім не знати, куди це все подіти. Ми не поспішатимемо, поступово все купимо.

— Віко, подивись, навіщо мені цей мотлох? Хоч він і не цілковитий ще мотлох, але щось у мене забагато старого зібралось. Як ти гадаєш?

— Гадаю, що більшості треба позбутися. Давайте, я зараз усе у великий пакунок зберу й геть винесу.

— Ой, Вікусю, може, кому віддамо?

— Давайте, віддамо. Можу до церкви занести. Як скажете.

Лідія Дмитрівна замислилась:

— До церкви добре, до церкви можна. А пам’ятаєш бабусю, що лежала зі мною в лікарні?

— Там багато бабусь лежало. Ви маєте на увазі ту нещасну? Так я зрозуміла?

— Ту нещасну, кого ж іще? Може, знайдеш її та віддаси все це? Ніби незручно, але воно чистеньке, не подерте. Чого ще старій людині треба? Давай відберемо.

Вийшов цілий пакунок. Проте, з деякими речами Лідія Дмитрівна вперто розлучатися не збиралась. Та нічого, і так є прогрес.

Про алкоголізм француза не згадували. Ми взагалі уникали теми поїздки. Ніби просто зібралися, щоб обговорити нові колекції вбрання на осінь цього року. Ніби нема в наших діях нічого такого особливого, просто зайняті новим гардеробом.

Футбол от-от мав скінчитись, я стояла в дверях із великим пакунком, чекаючи на адресу Лідії Костянтинівни, яка була записана в котромусь із семи пошарпаних записників.

— Віко, обіцяй мені, що коли я поїду — якщо я дійсно поїду — ти будеш навідуватися на дачу. Еге ж?

— На дачу? Нехай Рома з Оленкою навідуються. Бабу Галю попросіть. Та її й просити не треба. Вона звідти не вилазить.

— Ти знов за своє? Ти ж сама добре знаєш, що кажеш дурниці. Оленці є чим займатися крім нашої дачі.