Розділ 18

— Гаразд, приїду. Ваші подружки дійсно не знаються на вбранні, в якому треба їхати підкоряти Париж. Уявляю, як би вони вас причепурили. Мов на цвинтар.

— Не Париж, Віко, не Париж. Він живе на півночі, майже на кордоні з Німеччиною, в мальовничій провінції Реймс. Віко, скажи, я божевільна? У моєму віці, з поламаною ногою мрію про подорож до Франції!

— Ну, то не мрійте. Оклигаєте, поїдете на дачу, будете відлякувати ворон і боротися з кротами, заливаючи їх нори окропом із чайника. Це також дуже романтично. Чи не так?

— Не знаю, я вже нічого не розумію. Невже таке буває? Отак можна ціле життя порпатися в землі, гадаючи, що це щастя, а потім усе покинути й кудись поїхати чи навіть полетіти. Віко, що мені робити?

— Нащо ви собі проблеми наперед створюєте? Ще ж немає візи, немає запрошення. Може, він десяток таких листів розіслав різним жінкам і чекає, хто перший клюне? І взагалі, він може бути маніяком, ви про це не думали? Може, у нього повний підвал таких наречених, як ви. Ваші внутрішні органи як предмет перепродажу його навряд чи цікавлять, не той вік, але всяке буває. До того ж, не видалося вам підозрілим, що він на кальвадос натякає? Яблучка побачив, і відразу про кальвадос. Не про варення, не про сік чи мармелад, а про кальвадос. Цілком можливо, що він випиває. Вас це не лякає, не зупиняє? У Франції алкашів навіть більше, ніж у нас. Статистика стверджує. Ви готові?

— Ти що, мені таке й уві сні не наснилось би! Я подумаю. Бувай, — і вона поклала слухавку.

Співробітники вдавали, що не чули нічого, але спини їхні випромінювали цікавість. Цілий підвал невільниць на півночі Франції, і я до цього якимось чином причетна. А ще футболіст, і Віктюк, і чудовисько в ресторані. Ну, і плітка ж вийде — смакота!