Розділ 18

— Проконсультувала добре. Сказала, що без якихось там спеціальних процедур не обійтись. І ще сказала, що треба їхати до Тунісу на таласотерапію. Не зараз, коли на ноги стану. Це дорого, я ні за що не погоджусь, але Рома сказав, що буде збирати гроші й мене відправить туди. Я в інтернеті про таласотерапію знайшла. Цікаво, якщо це правда.

— Ви знайшли? Самі знайшли?

— Ну, не сама, за допомогою Роми, звичайно. Ми до ранку за комп’ютером із ним просиділи. І чого я раніше стільки часу згаяла? Не можу собі пробачити. Як тільки Рома прийшов із ресторану, ми відразу за комп’ютер.

— Із ресторану? З якого ще ресторану?

— Та я не знаю, з якого, здається, якийсь «Гранд», чи що.

— Він сам там був?

— Чого це сам? Чого це він сам до ресторану піде? Він був із Оленкою, однокласницею, вони згадували дитинство.

— Із першим коханням?

— Із першим коханням. Ти вгадала. Але то ж було в садочку. У неї є чоловік — футболіст.

Лідія Дмитрівна назвала прізвище, яке навіть я, далека від спорту, знала. Ось яка в нього дружина, виявляється.

— А діти є?

— Є. Діти є, точніше одна дитинка, синочок, Ромчиком називається.

— Ромчиком? На честь вашого сина?

— Ой, яка ж ти нудна, Віко! В неї батька звуть Романом — до чого тут мій Рома? Знаєш, скільки Романів на світі?

— Знаю, знаю. Ще є Роман Поланськи, був Роман Кармен, а ще Віктюк. Однак мене цікавить із усіх Романів тільки ваш син.

— Я дуже рада за тебе, дуже рада. Мене також із усіх Романів цікавить тільки мій син.

— Даруйте, я обмовилась, я хотіла сказати, що цікавив. Тепер уже не цікавить. Мене ваш син не цікавить зовсім!

І тільки після цих слів я зрозуміла, що до нашої розмови прислухаються всі мої колеги, що накрохмалили вуха і завмерли за своїми комп’ютерами, затамували подих і намагаються нічого не пропустити. Що ж я набалакала такого? Завтра моя розмова обросте новими моментами, її перефарбують у яскравий колір, переставлять з ніг на голову й казатимуть, що я відбила у якоїсь Оленки чоловіка-футболіста, а Рома вбрався у вишивану сорочку, взяв маму та виїхав з горя до Франції. Я обвела колег крижаним поглядом. Усі миттєво втупилися в монітори, задзенькали чайними ложечками, хтось увімкнув радіо.

— Так, — сказала я в слухавку, — потім вам передзвоню, бувайте.

— Віко, зачекай, Рома сьогодні на футбол іде, повернеться пізно, приходь до мене, подивимося, що я зможу з собою взяти у Францію, ти ж на вбранні знаєшся — не те, що мої подружки.