Розділ 15

— А що далі?

— А далі вони будуть домовлятися самі, він дуже поспішає жити, каже, що мало часу попереду. Спохопився, голуб, раніше слід було думати.

— Але ж…

— Які можуть бути «але ж»? Твоїй родичці поталанило. Їй хоч гіпс зняли?

— Ось-ось знімуть.

— Ну, ось і добре. Я скину на твою адресу листа від нього, а ти роздрукуй, чи як знаєш. До речі, ти сама з кимось уже листуєшся? Твої фотографії жодного парубка не залишать байдужим.

Я ні з ким не листувалася, всю кореспонденцію, що надходила від потенційних кавалерів, знищувала, не читаючи. Продиктувала свою електронну адресу пані-фотографу і вже зовсім скоро мала у своїй електронній скриньці довгого листа, написаного французькою. Прочитати його не могла, бо мови не знала. Не чекаючи вечора, зателефонувала з роботи Лідії Дмитрівні, вона, як завжди, почала плакати над нашими з Ромою стосунками, а коли почула про листа, перелякалася.

— Віко, годі. Ніяких листів я читати не буду. Бачиш, що вийшло з твоєї авантюри?

— Навіщо тоді фотки відправляли, волосся фарбували, чепурилися? Навіщо голову людині задурили? Я вам, може, руки викручувала? Я ще й грошей купу вивалила фотографові. Кажу не задля того, щоб ви мені щось відшкодовували, просто, щоб ви знали, що пізно повертати назад.

— Я не раз пожалкувала, що погодилася на ту авантюру! Ти бачиш, що з усього вийшло? Бачиш? А за фотки я заплачу, треба було раніше нагадати.

— Звісно, бачу! Поки що в програші тільки я, вам нема чого бідкатися. Ну, то як листа вам переправити? Поштою? Мовчіть уже про відшкодування. Це мій подарунок до весілля.

— Не треба поштою! Ні в якому разі! Він довго буде йти, та ще загублять. Краще передай Ромі, ось і буде нагода помиритись.

— І він дізнається, що його мама користується послугами шлюбної агенції, яка поставляє закордонним женихам цнотливих українських дівчат? Ви цього хочете?

— Правду кажеш. Краще, коли він про це не знатиме. Не думаю, що наше листування з французьким товаришем до чогось призведе, тому краще, щоб Рома нічого такого не знав.

— Ви вже його товаришем називаєте? Який він вам товариш? Може, він товстий, мов діжка, чи, навпаки — кістяк на кривих ногах? Або афро-француз. Ви що, за негра заміж вийдете? Знаєте, для мене колір шкіри принципового значення не має, але люди всілякі трапляються. Той циган не любить, інший ще яку націю…

— Віко, я взагалі ні за кого заміж не збираюся. Ти ж знаєш, після того, як помер Ромин тато, я жила тільки для сина, мені нема в чому себе звинуватити. Навіть подумки я не могла допустити нікого стороннього до нашого життя. А тепер ось цей француз. І де він узявся на мою голову?

— Я знаю про Роминого тата, але коли ви вже погодилися листуватись, маєте підготувати себе до нового кохання. А якщо він виявиться алжирцем? Я пам’ятаю, у Франції багато алжирців, бо Алжир — їхня колишня колонія. Вони, здається, мусульмани. Точно, мусульмани, а хто ж іще?

— Віко, знаєш, краще давай я не буду йому відповідати. А якщо справді алжирець? Я не маю ніяких расистських упереджень, проте чогось не хочеться з алжирцем листуватись. У нас так мало спільного.

— А вони що, не люди? Якщо ви просто листа йому напишете, нічого поганого не станеться. І йому не так самотньо, та й вам веселіше, бо сидите цілий день у чотирьох стінах і невідомо про що думаєте. Нога ще болить?

— Кажуть, що буде завжди боліти на погоду. За два дні гіпс знімуть. То що мені робити? Писати листа? А що писати? Я не уявляю, про що можна писати чужій незнайомій людині.