Розділ 14

— Ти ж у «Макдональдсі» крадеш виделки, в школі крав крейду. Навіщо вона тобі? Не можеш втриматися?

— Я?! Крейду?! Я нічого не краду, Тату! А в «Макдональдсі» все одноразове. Навіщо його красти?

У слухавці вже були гудки. Артур плакав. Додому він не повернеться, не вистачало ще в дурку потрапити! Його там лікуватимуть добре, як нікого не лікували, бо батько заплатить багато.

Це було рік тому. Такої само гарної осінньої пори. Так само літало павутиння в повітрі, так само сидів дідок на лаві, а газонами розгулювали пекінеси. Не думав Артур, що попереду поневіряння, голод, холод, людська зневага та байдужість. Місяць тому несподівано поталанило — потрапив до комп’ютерного клубу, який став йому домом, а швидше, нічліжкою. Право спати на дивані зароблялося тяжко. Якби він перестав допомагати системному адміністратору, часто навіть повністю замінюючи його, з клубу вигнали б негайно. Попереду знову зима, морози. Щоправда, горобина біля клубу цього року почервоніла пізно. Це означає, що зима буде тепла — так колись мама казала. Ну, ось і добре. Зрештою, буде зимувати в куртці, якою зараз укривається, вона ж нічия. І Артур знову пішов на набережну з надією, що зустріне когось зі знайомих хлопців. Хто почне жаліти його, а хто з презирством обійде десятою дорогою. Тільки Антон не ховався й не відводив погляду. Він при зустрічах спльовував убік, посміхався і питав:

— Ще живий? А менти про тебе питають. Бесіду в школі проводили, куди треба дзвонити, коли побачиш когось із тих, кого розшукує міліція. Тебе, наприклад. Вас багато розшукується.

— Ну, й паскуда ж ти, — Артур стис кулаки, але Антон був значно вищий, міцніший.

— Компа вже маю, може зайдеш? Хочу флешку купити хорошу, та я не рублю фішку, ти ж знаєш, можуть таке впарити! Підеш зі мною в «Гігабайт»? — Антон простяг Артуру жменю соняшникового насіння з кишені. Насіння — це те єдине, про що завжди дбала його мати. І на сніданок, і на обід, і серед ночі — воно в них не переводилися ніколи. Купували його сире, потім смажили з сіллю, деколи смажив Антон — і горе йому було б, якби підгоріло.

— Іди ти… — Артур смачно матюкнувся.

— Як знаєш. Ти хоч у курсі, що батько твій тю-тю.

— Що, тю-тю?

— Покинув Марину.

— Коли?

— Та давно, зразу, як ти гроші вкрав… На сходах усе чути. Ну, й сварилися вони останнім часом. Речі вивіз свої, цілу машину речей. Марина плакала всю ніч.

— Скільки тобі повторювати — грошей я не брав, не брав!

— То чого ховаєшся? Як я не краду, то ніхто мене й із дому не вигонить, і я від людей не ховаюсь. А ти ховаєшся.

Артур сплюнув. Пояснювати придуркові не буде. Все одно той не зрозуміє. І як він міг колись вважати його приятелем?

— Підеш у «Гігабайт»? Я пива куплю. Хочеш?!

Артур розвернувся і пішов геть. Антон, ображений такою неввічливістю, свистів і кричав навздогін:

— Тримай злодюгу! Ховайте гаманці, бандит! Лови, лови! — ще й весело улюлюкав.

І Артур побіг, ковтаючи сльози та викрикуючи матюки.