Розділ 14

— Гроші пропали? — спитав Артур, аби щось спитати. Якось неввічливо було мовчати, а ніяк не реагувати теж не годилось. Взагалі він не уявляв, як треба поводитись, коли в когось пропадають гроші. — І багато пропало? Їх украли, чи ви загубили?

— Украли! — дядько підняв над головою зібганого конверта — зараз міліція буде. — Дядько штовхнув Пашку в плечі, — цей каже, що вас було четверо. Так?

— Четверо? Так, четверо, Паша п’ятий.

— Хтось виходив із квартири?

Артур замислився: ні, не виходив ніхто.

— Точно? — дядько трусився так, що не відразу зміг упоратися з запальничкою. — Оце товаришів маєш! Я тобі казав, що колись цим скінчиться. Тільки з дому — а він уже навів повну хату покидьків!

Артур подумав, що і його стосується слово «покидьок». Але хай уже, дядько в такому стані, що його можна зрозуміти.

— Може, ви десь у інше місце поклали гроші, й вони ще знайдуться? Може, тьотя Ніна взяла?

— У яке інше? Ось конверт, де вони були. Лежали в шафі під рушниками. Дачу продали, не встиг у банк покласти, коли цей дружків навів. А Ніна не брала, я їй дзвонив уже.

Паша голосно схлипував. По обличчю текли сльози, він їх розмазував руками й зовсім не був схожий на того охайного, ввічливого хлопчика, якого любили вчителі та всі дівчата, що вчилися в їхньому класі. Та й батько його не був на себе схожий.

Чекати на міліцію довелося недовго, Паша з батьком, почувши, що під’їхала машина, пішли до себе, Артур повернувся до картоплі, що вже почала пригорати. Вимкнув газ.

Ну, а далі згадувати зовсім не хотілося. Зібрали хлопців, які були в квартирі Паші, вони прийшли з батьками. Тільки мама Антона не з’явилася, бо випила забагато вина та вляглася спати. Антон, як завжди, поводився зухвало, демонстративно вивернув кишені, інші хлопці наслідували його приклад. Хоч ідея видалася Артурові сумнівною — адже злодій, якщо він дійсно існував, уже встиг би переховати гроші, це ж дитині ясно — теж вивернув кишені джинсів. Цієї миті на підлогу з його кишені випала зелена гумка, якою на базарі перев’язують пачки однотипних товарів. Яких саме, не згадав, десь на ринку він бачив, як такою гумкою чи то шкарпетки були докупи зв’язані, чи шнурки, а чи щось інше. Гумка впала на підлогу, й до неї одразу прикипіли погляди дядька Василя та міліціонера.

— Що це? — запитав міліціонер. — Твоє?

— Це моє, моє — дядько нахилився, щоб підняти, але міліціонер випередив його. — Це твоє? Випало з твоєї кишені. Всі бачили? — звернувся він до присутніх, які нічого не розуміли.

— Не моє, звідки випало, не знаю, але не моє, — Артур дивувався, як вони не розуміють, що не могло бути такої речі в його кишені.

Дядько Василь стояв блідий, поки не оговтався:

— Мої гроші були перев’язані цим. Але ж Артуре, як ти міг? Сволото!

— Ви з глузду з’їхали! Що — як я міг?! Ви всі ненормальні! Припиніть! Зараз прийде батько!

— Де твій батько?

— Вони з Мариною на дні народження. Я зараз подзвоню.