Розділ 14

Усі пішли до Артура додому. Далі Артур шукав телефонну книгу. Вона завалилася за тумбочку. Потім набрав номер, слухавку перехопив міліціонер і сказав батькові, щоб той їхав швидко додому, бо Артура зараз заберуть у міліцію. Артур стояв позаду міліціонера, який розмовляв із батьком, всі дивилися в спину міліціонеру, тільки Антон тихенько став йому на ногу і прошепотів, коли Артур на нього подивився:

— Втікай! Батько потім тебе відкупить, утікай, кажу!

Артур ще й досі нічого не розумів. Як це втікати, чому він має втікати? Адже грошей не брав! Міліціонер поклав слухавку, і всі повернулися в його бік.

— Так, — сказав міліціонер, — так… Бачу, тобі тут добре живеться. І все одно мало. Знаєш, скільки таких, як ти? Яким свого мало? Нічого, посидиш — там тобі вправлять мізки.

— Без адвоката я не буду давати ніяких свідчень, не маєте права!

— Про адвоката тепер усі знають! Адвоката тобі тато найме, не сумніваюся, але посидиш — це я тобі гарантую. Адвокат із тобою сидіти не буде, сидіти будеш серед таких, що й у кіно не побачиш.

Антон тихенько тяг Артура за сорочку, але ніхто цього не бачив. Утікай, мовляв. І Артур побіг. До незамкнених дверей було три кроки. Далі сходи. За ним гналися, з машини, що стояла біля під’їзду, вискочив водій — його, очевидно, сповістили по рації. Але Артур від природи був спритний: вдав, що збирається бігти ліворуч, сам побіг праворуч, потім у кущі, потім повз контейнери зі сміттям. А далі — майданчик дитячий, ще далі — через дорогу… Мало не потрапив під машину, вискочив і помчав навскіс через шкільне подвір’я. Гналися недовго, може, просто не в тому напрямку повернули. Артур зрозумів, що полювання припинено.

Батькові подзвонив десь за дві години, позичив картку в однокласниці, яка ще не знала ні про крадіжку, ні про міліцію. Його власний мобільний телефон лишився в кухні на підвіконні. Батьків голос був напрочуд спокійним. Від щастя, що нарешті все стане на свої місця, Артур розплакався, мов дівчинка. Батько мовчав. Слухав. Потім спитав:

— Скільки ти взяв? І де гроші?

— Які гроші? Я не брав, я не знав, що вони в них є! Тату!

— Що, тату? Гроші я поверну, а тебе бачити не хочу. Напевне, це патологія. Моя теща страждає на фобії, манії, депресії. Тепер і в тебе клептоманія. З’явишся вдома — відправлю лікуватись, але, гадаю, спадкові хвороби не лікуються.

— Тату, чому ти мені не віриш?

— Ти хворий. Тільки хворий може красти гроші, які йому не потрібні. У тебе ж усе є. Все, чого хотів, ти мав. Навіщо ти вихвалявся перед хлопцями, що скоро купиш вагон вибухівки й підірвеш школу?

— Я? Школу? — Артур мало не знепритомнів.

— Навіщо ти казав, що можеш купити озеро на Оболоні — стільки в тебе грошей? Ти хоч знаєш, що твого друга батько мало не вбив за те, що він тебе привів до хати?

— Тату, я про озеро не казав! І про вибухівку теж! Це якась дурня!

— Добре, хай і дурня. А звідкіля в тебе гумка від чужих грошей? Це теж дурня?

— Це не дурня, це хтось мені підкинув. Я тільки не знаю, хто.

— Так, Артуре, повертайся, я тебе відправлю до лікарні, а там видно буде. Грошей я не малюю, сума, яку віддам за тебе, чимала. Може, тебе краще придушити? Ти ж на цьому не зупинишся — я прочитав про клептоманів. Та й дружок твій, коли я натис, розповів про твої звички.

— Які ще звички й що за дружок? Не розумію.