Розділ 1

Не завадило б і собі вийти на вулицю, але ліньки. Після роботи встигнемо купити, що потрібно. Головне — не спізнитися, бо Рома залишився без зв’язку, його мобільний у ремонті, тобто коли що, навіть попередити не вдасться.

Я люблю робити шопінг разом із Ромою — нам весело вдвох. То насмішить пихатий вигляд продавця, який не знає, що продає, то потішать самі покупці, які не знають до пуття, чого хочуть, то розвеселять якісь товари чи реклама на них. Гадаю, якщо людям добре, коли вони разом стоять у черзі до каси — їм взагалі в житті по дорозі.

Тільки одне мені геть не подобається — Рома ніколи не відтісняє від прилавка тих, хто нахабно лізе вперед, ігноруючи чергу. Мій коханий, не чинячи жодного опору, пропускає до каси всіляких типів, котрі ніби тільки хочуть спитати щось, а потім настирливо замикають увагу продавця на своїй персоні, доводячи до точки кипіння порядних людей таких, як я, наприклад. Та що там магазин! Навіть коли разом стоїмо в черзі до маршрутного таксі, й попереду пруться всі, кому не ліньки — Рома скромно їх пропускає, ще й підсаджує. Пояснює він свою поведінку, ганебну для борця за місце під сонцем, тим, що, можливо, люди поспішають, то хай їдуть чи купують поза чергою — он же ще маршрутка підходить. Я дратуюся, але десь у душі радію, що він такий порядний та вихований.

По обіді скінчила всі необхідні процедури з кресленнями, занесла зброшуровані книги шефу та спитала:

— Вікторе Степановичу, перепрошую, про яку ртуть говорили робітники? Десь розлито ртуть, чи що?

Шеф миттєво розлютився. Відсунувши геть від себе переплетені книги, він навіть не подивився, що вийшло та чи варто везти таке демонструвати перспективним замовникам.

— Не базікайте зайвого! Вперше чую про ртуть. Якийсь дитячий садок, а не…

Я не стала чекати, щоб дізнатися, що «не», натомість неввічливо перебила:

— Як це вперше?! А кілька годин тому? Я чула, що вони говорили про ртуть, а ви поруч стояли і ще прогнали всіх по робочих місцях.

— Чого ви вічно в коридорі стовбичите, замість того, щоб працювати? Будете збирати плітки — на атестаційній комісії розберемося, за що ви зарплату отримуєте! За те, що розповсюджуєте неперевірену інформацію, чи за те, що видаєте якісну продукцію згідно з графіком?

— Я не стовбичила, я креслення несла… А вони про ртуть, і ви там стояли. Може, забули? І не тільки я там стовбичила, всі тепер тільки про ртуть і говорять. А я, до речі, про неї багато чого знаю! От не повірите, вона мені мало життя не зіпсувала, пам’ятаю…

На цьому місці моєї оповіді шеф скривився:

— Віко, я просто вирішував з підрядниками, з чого їм починати.

— А якщо там ртуть?

Договорити шеф не дав, ударивши переплетеними кресленнями об стіл так, що аж мобільний телефон підскочив та пилюка здійнялася. Видно, прибиральниця вдає, що прибирає, — он стільки порохів на столі зібралося. Віктор Степанович вигукнув:

— Ану до роботи! Совість зовсім втратили! В робочий час вештаються коридорами, каву п’ють… А ще хочуть, щоб їм платили, як у Європі!

— У Європі людей негайно евакуюють, коли ртуть знаходять. І в Гватемалі б так зробили, і в якій завгодно країні світу!

— Вона ще мені тут про Гватемалу торочити буде! Я сказав, годі! І хай я тільки почую, що про ртуть хто чутки поширює…

На робоче місце я повернулася приголомшена. Хотілося сісти та розплакатися через таке несправедливе ставлення. Він же завжди такий ввічливий був, цей двуличний Віктор Степанович. І хіба я щось особливе спитала?

Час до кінця роботи тягся довго. Краєм вуха чула: хтось казав, що в сусідній кімнаті знайшли ртуть, що це дуже шкідливо, що тепер інститут можуть закрити на деякий час, а нас, скоріше за все, відправлять у відпустку за власний кошт. Я кусала губи й не втручалася в розмови — щойно вже отримала за свою цікавість. Лише вуха позатикати лишилося. Хтось спитав, чи не дадуть усім путівки в санаторії. Його запевнили, що обов’язково дадуть, а потім доженуть і ще раз дадуть.