Розділ 1

Я думала про те, що шеф не правий, це ясно, наче Божий день. Розмови вже точаться й будуть точитися, обростаючи всілякими неймовірними деталями, подробицями… Он тільки-но забіг хтось із відділу кошторисів і спитав, чи правда, що в сусідній кімнаті знайшли крадену ртуть і відбитки пальців на стінах. Ну, й народ!

Хто-хто, а я дещо про ртуть знала — саме з відром цього хімічного елементу були пов’язані деякі невеселі спогади з не таких уже й давніх часів. По закінченні школи я складала вступні іспити до технічного університету. Дійшла черга до фізики — предмета, який ніколи мені не подобався і не дуже давався, якщо відверто. На запитання білета все-таки відповіла досить пристойно, майже все сказала, що вимагалося за програмою, задачку так-сяк довела до кінця. Вже тихо раділа, що з білетом пощастило. Старенький професор деякий час замислено та прихильно дивився на мене, як мені здавалося, маленьку симпатичну абітурієнтку, а потім сказав:

— Чудово. А тепер, панночко, зайдіть у сусідню аудиторію і попросіть лаборанта, щоб дав відро ртуті. Хочу вам показати один дуже цікавий дослід. Ви ж, напевне, знаєте, що таке ртуть?

Я зраділа: це означало, що додаткових завдань не буде. Дослід, то й дослід, ці маразматичні професори такі кумедні. Кажуть, ніколи не знаєш, чого від них чекати. Можуть навіть нахабно залицятися, забувши про вік. Але хай показує, може, ще й «відмінно» поставить.

Сусідня аудиторія виявилася замкненою, і я побігла сходами вниз, шукати когось, хто б мені її відчинив. Отримати кляте відро було конче необхідно, тож я ладна була виламати двері. Якби ж це татка сюди пустили! Але він чекав у скверику біля входу. Батьки близько до аудиторій, де приймали іспити, не допускалися. А ніхто сторонній допомагати мені не збирався. Нарешті дісталась до вахтера, та він ключа не давав, бо, мовляв, я тут не працюю і ще навіть не навчаюся. Якщо дасть ключа невідомо кому, то матиме неприємності, навіть звільнити з роботи можуть, а в нього діти, і взагалі… Я мало не ридала, благаючи його, казала, що можу поставити свій підпис, де він скаже, можу потім грошей дати, скільки захоче, гаманця з собою не мала. Але, довелося повернутись до аудиторії ні з чим, а іспит тим часом тривав. Професор дивився на мене з саркастичною посмішкою:

— Ви просто не хотіли нести відро, зізнайтеся.

— Як не хотіла? Дуже навіть хотіла, мені ключа ніхто не давав, не вірите? Вахтер каже, що в нього діти.

— А якби дали вам ключа, то принесли б?

— Звичайно.

— Іспиту ви не склали, приходьте наступного року — він показав рукою на двері. Жахливий театральний жест. Штамп. Це ж не театральний інститут.

— Як це не склала? Я задачу розв’язала і про дифракцію світла все написала. Ви ж такі дурниці вигадуєте, а по білету я відповіла все.

— Е, ні, це не дурниці! Я вважаю, що середня освіта має бути якісною, і з фізики в першу чергу, бо фізика — це наука з наук, цариця наук, так би мовити. Без знань із фізики світ би загинув миттєво. А відро ртуті, панночко, важить стільки, що людина його підняти не зможе. Навіть отой парубок, вдвічі більший за вас, який старанно списує в кутку… Очевидно, ви не маєте жодного уявлення про питому вагу, чи не так?

І тут я все збагнула: Боже ж мій, це ж треба так упійматись!

Отакі ось невеселі спогади. Цілий рік по тому я старанно готувалася до нових вступних іспитів, прочитала силу-силенну літератури про ртуть і таке інше. І доля знову звела мене з професором, який так легко викреслив із мого молодого життя цілий навчальний рік із усіма радощами студентського життя. Звичайно, він мене не впізнав. Знову глянув мені у вічі тим самим запитливим поглядом, тільки-но я скінчила відповідати. Не встиг розтулити рота, щоб поставити додаткове запитання, як я зухвало випередила:

— Якщо ви про ртуть, то по неї не піду, відра не донесу, бо питома вага ртуті настільки велика, що не підніме ніхто з нас. Питома вага ртуті становить…

Професор сміявся. Підлабузники, що чекали своєї черги відповідати, аж заходилися від реготу, хоча навряд чи могли адекватно оцінити ситуацію. Коли старенький професор заспокоївся, то витер очі хусточкою і запитав:

— Гаразд, із ртуттю все ясно. А скажіть-но мені тоді, як звали дружину Бойля-Маріотта?

Напевне, я почервоніла:

— Хіба це зі шкільної програми? Нам про дружин ніколи не говорили, навіть не розповідали, чи були ті фізики одружені, чи розлучені. Тільки про Кюрі, бо тут не приховаєш — була в нього дружина Марія Склодовська. А про інших не знаю. Шкільна програма така недосконала, ви ж самі це знаєте. Якби нас учили, ми б про всіх знали — і про дітей, і про родичів. Я вважаю, що це дуже пожвавило б процес навчання, бо все так сухо…

Професор пропустив повз вуха про сухість фізики, але не відступався від запитання: