Розділ «Країни центральної та Східної Європи після другої світової війни»

Революція почалася 17 листопада 1989 р. у Празі з багатотисячних маніфестацій студентів, жорстоко розігнаних владою. Опозиційний Громадянський форум, головою якого був один із засновників "Хартії-77" - відомий чеський драматург В. Гавел, і керівництво КПЧ пішли на переговори. Під тиском громадської думки керівництво КПЧ пішло у відставку. В грудні 1989 р. було сформовано коаліційний уряд національної згоди й оновлений склад Федеральних зборів обрав головою парламенту О. Дубчека, президентом країни - В. Гавела, а також на вимогу словаків змінено назву країни на Чехословацьку Федеративну Республіку (ЧСФР).

Чехословаччина рішучо стала на шлях демократичних перетворень; в економічних реформах акцент робився на приватизації об'єктів державної власності за бізнес-планом, що дало змогу підвищити ефективність виробництва і, головне, не допустити зниження життєвого рівня населення.

Після падіння комуністичного режиму в країні загострилося національне питання: у Словаччині дедалі сильнішим ставав рух за її відокремлення від Чехії. Прагнення словаків до національної незалежності та економічні суперечності між двома республіками стали основною причиною поділу країни. 1 січня 1993 р. Чехословацька Федерація за згодою обох сторін була поділена на дві держави - Чеську і Словацьку Республіки. Після "оксамитового розлучення" в обох державах були проведені президентські вибори. Президентом Чеської Республіки став В. Гавел, який був переобраний і на другий термін, а Словацької - М. Ковач, якого на наступних виборах змінив Р. Шустер. У травні 2004 р. Словацька Республіка була прийнята до НАТО та ЄС. З 2004 р. президентом Словаччини став Іван Гашпарович. У Словаччині президента обирають загальним прямим голосування на 5-річний термін, а більша частина виконавчої влади покладена на голову уряду - прем'єр-міністра, який зазвичай є лідером партії чи коаліції, що отримала більшість на виборах у парламент, і призначається президентом. Решту міністрів уряду призначає президент за рекомендацією прем'єр-міністра. Вищим законодавчим органом Словаччини є 150-місна однопалатна Народна рада, делегати якої обираються на 4-річний термін на основі пропорційного представництва. На виборах до Народної Ради 18 червня 2006 р. перемогла партія "Курс - соціальна демократія" (50 місць), на другому місці- "Словацький демократичний християнський союз" (31 місце), потім - "Словацька національна партія" і "Партія угорської коаліції" (по 20 місць кожна). У липні 2006 р. прем'єр-міністром Словаччини було призначено Роберта Фіцо. В економічних реформах Чехія, завдяки рішучим діям уряду правих партій В. Клауса в першій половині 90-х років, істотно випередила Словаччину, де уряд лівих партій В. Меч'яра проводив поміркований курс реформ. Після закінчення повноважень В. Гавела у лютому 2003 р. президентом Чеської Республіки був обраний В. Клаус.

З ініціативи Чехії була створена Вишеградська група країн (Чехія, Польща, Угорщина), з метою якнайшвидшого входження до ЄЕС. Чехія і Словаччина стали членами Ради Європи. У1999 р. Чехія була прийнята до НАТО, а в травні 2004 р. - до ЄС. Відповідно до Конституції Чехія є парламентською демократією. Глава держави (президент) обирається кожні п'ять років парламентом. Президенту надано особливі повноваження: пропонувати суддів Конституційного суду, розпускати парламент за певних умов, застосовувати вето на закони. Він також призначає прем'єр-міністра, який встановлює спрямування внутрішньої й зовнішньої політики, а також інших членів урядового кабінету за поданням прем'єр-міністра. З 2003 р. президент Чехії - Вацлав Клаус.

Чеський парламент є двопалатним і складається з палати депутатів (200 членів палати обираються на 4-річний термін) і сенату (81 член).

2-3 червня 2006 р. на виборах до палати депутатів сенату Чехії перемогла Громадянська демократична партія Вацлава Клауса (81 місце), на другому місці - Чеська соціал-демократична партія (74 місця), потім - Комуністична партія Чехії та Моравії (26 місць). У серпні 2006 р. прем'єр-міністром Чехії був призначений Мірек Тополанек. 15 лютого 2008 р. президентом Чехії переобрали Вацлава Клауса.

Обидві країни - Чеська Республіка і Словацька Республіка - мають добросусідські відносини з Україною.

Угорщина

Ще під час визволення Угорщини радянськими військами наприкінці 1944 р. був сформований коаліційний уряд Угорського національного фронту незалежності, який складався з комуністів, соціал-демократів і представників Партії дрібних сільських господарів (ПДСГ), яка мала перевагу в керівництві уряду. Розпочалися соціально-демократичні перетворення. 1 лютого 1946 р. в Угорщині була скасована монархія і проголошена республіка. Поступово за підтримки сталінського керівництва СРСР ініціатива переходила до лівих партій. Вони отримали більшість на парламентських виборах 1947 р. і в 1948 р. об'єдналися в Угорську партію трудящих (УПТ) на чолі з М. Ракоші, а також створили Угорський народний фронт. До 1949 р. було націоналізовано 90 % промисловості, фінанси, значну частину торгівлі, розпочалася кооперація на селі. У серпні 1949 р. Угорщину проголошено Народною Республікою (УНР), що було закріплено в Конституції УНР. У країні розгорнулося будівництво соціалізму за радянським зразком із п'ятирічними планами розвитку, репресивними методами розправи з опонентами тоталітарного режиму.

У1953-1956 рр. у вищих ешелонах влади точилася жорстока політична боротьба між лідером УПТ М. Ракоші - пристрасним прибічником сталінських методів адміністративно-командного керівництва, та головою уряду І. Надєм, який намагався демократизувати угорське суспільство. Ракоші та його оточення виступали за прискорення індустріалізації та колективізації, посилення репресій тощо; поступово створювався культ Ракоші. Він та його прихильники виступили проти рішень XX з'їзду КПРС, який засудив культ особи Сталіна. їм вдалося у 1955 р. звільнити з поста прем'єр-міністра і виключити з УПТ Надя. Боротьба всередині партії перейшла у протистояння в суспільстві.

У країні активізувався опозиційний рух, рушійною силою якого стала творча інтелігенція. 23 жовтня 1956 р. у Будапешті відбулася масова студентська демонстрація, яку підтримали трудящі столиці. Кількість демонстрантів досягла 200 тис. осіб. Спроба органів державної безпеки розправитися з виступами викликала найбільше серед соціалістичних країн повстання - справжню народну революцію проти прорадянського тоталітарного режиму. Повсталих підтримав новий уряд І. Надя, заявивши про вихід Угорщини з ОВД, радянські війська були виведені зі столиці. В результаті повстання запалало з новою силою: розпочалися розгром партійних комітетів" органів державної безпеки, розправа з їхніми працівниками.

За цих умов у м. Сольнок утворився паралельний уряд на чолі з Я. Кадаром, який знову "запросив" до країни радянські війська. Повсталих підтримала міжнародна громадськість - Генеральна Асамблея ООН, яка у листопаді 1956 р. вимагала від СРСР припинити агресію. Проте повстання, яке тривало до 6 листопада, було жорстоко придушено радянськими військами: понад 3 тис. осіб загинуло, 500 страчено, майже 30 тис. засуджено. Значними були й втрати радянських військ: 720 загиблих, 1540 поранених. Надь та його найближчі прибічники, що знайшли притулок у посольстві Югославії, яка рішучо засудила воєнну акцію СРСР, були звідти виманені, засуджені й у 1958 р. страчені (у 1989 р. І. Надя виправдано за відсутністю у його діях складу злочину). На десятиліття в Угорщині запанував режим Кадара, який очолив комуністичну партію, що отримала нову назву - Угорська соціалістична робітнича партія (УСРП).

Однак і Я. Кадар був змушений піти на деякі ліберальні реформи у 1966-1970 рр.: згідно з новим виборчим законом допускалася наявність двох і більше кандидатів на одне місце у виборних органах влади (1966); економічна реформа 1968 р. передбачала переважно економічні методи управління господарством, розширювалися права підприємств, підвищився життєвий рівень населення. Режим Кадара був най ліберал ьнішим серед соціалістичних країн Східної Європи. Однак до середини 80-х років в УНР були вичерпані ресурси інтенсивного розвитку, швидко зростала зовнішня заборгованість країни (з 8 млрд дол. у 1986 р. до 20 млрд у 1989 р.), неодноразово підвищувалися ціни, скорочувалася заробітна плата тощо, що посилило критичний настрій угорської громадськості, яка вимагала рішучих перетворень в економічному й політичному житті суспільства.

Демократичні перетворення розпочалися в Угорщині у 1988 р., коли конференція УСРП критично оцінила свою діяльність і визнала за необхідне проведення реформ. Я. Кадар, який впродовж трьох десятиріч очолював партію, поступився своїм постом. УСРП у 1989 р. саморозпустилася і проголосила створення нової Угорської соціалістичної партії (УСП), яка поряд з іншими включилася в боротьбу за місця в новому парламенті. На виборах до парламенту в березні - квітні 1990 р. переміг опозиційний УСП Угорський демократичний форум. Його лідер Й. Анталл став головою уряду, а вільний демократ А. Гьонц - президентом. У 1991 р. з країни були виведені радянські війська. Мирним шляхом фактично відбулася революція "згори". Однак демократи не змогли за короткий час вирішити наболілі проблеми угорського суспільства і на виборах 1994 р. до влади знову прийшли ліві, які сформували уряд на чолі з Д. Хорном. Утім це не змінило ні внутрішньополітичного курсу країни, спрямованого на відбудову ринкової економіки і становлення громадянського демократичного суспільства, ні зовнішньої політики, головною метою якої була інтеграція в європейські, міжнародні структури.

Угорщина входить до Ради Європи, є членом ЄС, а у 1999 р. разом з Польщею і Чехією стала членом НАТО. Ця держава одна з перших визнала незалежність України і встановила з нею дипломатичні відносини. У червні 2000 р. Державні збори обрали президентом Угорщини письменника Ф. Мадла. У серпні 2000 р. угорці урочисто святкували тисячоліття державності. За підсумками парламентських виборів 2002 р. до влади прийшов коаліційний уряд соціалістів та вільних демократів. У травні 2004 р. Угорщина стала членом ЄС.

У середині 2004 р. в країні виникла урядова криза, в результаті якої у відставку пішов попередній прем'єр-міністр Петер Медьєші, а на його місце Угорська соціалістична партія обрала міністра у справах молоді та спорту, мультимільйонера Ференца Дюрчаня. Криза в правлячій коаліції соціалістів і вільних демократів була пов'язана перш за все з накопиченими фінансово-економічними проблемами, що включали великий бюджетний дефіцит (майже 6 % у 2003 р.), завищений курс національної валюти, небачене зростання внутрішньої та зовнішньої заборгованості (понад 5 млрд дол. США). Впливаючи на соціальну сферу, ці проблеми спричинювали невдоволення населення. В 2005 р. президентом Угорщини був обраний Ласло Шойом. У квітні 2006 р. в країні відбулися чергові парламентські вибори в однопалатні Державні збори (386 місць), на яких перемогла Угорська соціалістична партія (190 місць) та її союзник з урядової коаліції (18 місць). їх суперник - Угорська громадянська партія отримала 141 місце.

Румунія

У серпні 1944 р. Радянська армія, успішно здійснивши Яссь-ко-Кишинівську операцію, вступила в центральні райони Румунії. 23 серпня 1944 р. комуністи організували збройне повстання, в результаті якого фашистська диктатура Й. Антонеску була повалена. Новий уряд, призначений королем Михаем, складався в основному з представників правих партій. Але у березні 1945 р. до влади прийшов лівий Національно-демократичний фронт. Розпочалася аграрна реформа.

У 1947 р. були заборонені праві партії, у грудні того самого року Румунію проголошено республікою. Вся повнота влади перейшла до Румунської робітничої партії, яку до 1965 р. очолював Г. Георгіу-Деж. Вона взяла курс на будівництво соціалізму. Розпочалися прискорена індустріалізація, націоналізація та кооперація селян, був затверджений перший п'ятирічний план на 1951-1955 рр. У 1952 р. була прийнята нова Конституція Румунської Народної Республіки.

У 1965 р. керівником правлячої партії, перейменованої на Румунську комуністичну партію (РКП), став Н. Чаушеску. У1967 р. він обійняв також посаду голови Державної ради країни. Розпочалися зміцнення тоталітарної системи, згортання останніх залишків демократичних прав і свобод громадян, запровадження режиму особистої безмежної влади диктатора.