Розділ «Країни центральної та Східної Європи після другої світової війни»

Після того як Чаушеску засудив у 1968 р. радянську інтервенцію в Чехословаччину, західні країни всіляко сприяли зміцненню "самостійного" політичного курсу Румунії, надаючи їй значні кредити і допустивши її товари (переважно продукти нафтопереробки) на світові ринки. Однак після зростання світових цін на нафту в 1974 р. румунська нафтопереробна промисловість залишилася без сировини. Це призвело до економічної кризи: було запроваджено карткову систему на продукти харчування, хронічно не вистачало електроенергії, з кожним роком зростала фінансова заборгованість західним державам. Саме необхідністю виплати боргів - з 1975 по 1989 р. Румунія сплатила західним кредиторам близько 21 млрд дол. за надані кредити - Чаушеску виправдовував жорстку внутрішню політику "затягування поясів", водночас оточивши себе та своїх рідних небаченою розкішшю. Авторитарна система влади, антинародна діяльність розгалуженої служби безпеки диктатора "Секуритате", репресії проти інакодумців, різні волюнтаристські програми і непродумані кампанії, насильницька асиміляція угорського населення Трансільванії та інших національних меншин країни, атмосфера постійного страху і становище на межі голоду населення - головні результати 25-річного правління клану Чаушеску. Все це викликало зростання напруженості в суспільстві, де назрівала революційна ситуація.

Народна революція почалася несподівано у м. Тимішоара. Саме тут у грудні 1989 р. влада розстріляла демонстрацію парафіян і молоді: вбито близько 100 осіб, поранено 200. У країні був запроваджений надзвичайний стан і відданий наказ стріляти в маніфестантів. Але зупинити революцію вже було неможливо. Чаушеску і його дружину затримали під час спроби втекти з країни. Після поспішного судового засідання їх розстріляли просто на вулиці. 26 грудня 1989 р. влада перейшла до Фронту національного порятунку на чолі з І. Ілієску - колишнім комуністом, якого переслідували за часів диктатури Чаушеску. На виборах у жовтні 1992 р. він був обраний президентом. Розпочалося ринкове реформування економіки, але певних позитивних результатів реформи не дали. В країні загострилася політична боротьба. В 1996 р. новим президентом Румунії обрали лідера Румунської демократичної конвенції Е. Константинеску. Пріоритетними завданнями нової влади було визначено прискорення і поглиблення економічних реформ, швидку інтеграцію країни в західні структури, зокрема в НАТО. На президентських виборах у грудні 2000 р. перемогу здобула Партія соціальної демократії, лідера якої І. Ілієску вдруге було обрано президентом Румунії. У 2004 р. Румунія стала членом НАТО, 1 січня 2007 р. - ЄС.

Двопалатний парламент Румунії складається з сенату (137 місць) і палати депутатів (332 місця). Термін повноважень депутатів парламенту - 4 роки. На виборах у листопаді 2004 р. основне представництво в парламенті отримали: блок Партії соціальної демократії та Гуманістичної партії - близько 40 % і блок Національно-ліберальної партії Румунії та Демократичної партії - близько 40 %. Президентом Румунії в грудні 2004 р. був обраний Траян Бесеску. В грудні 2008 р. прем'єр-міністром Румунії призначено Еміля Бока.

У 1997 р. після тривалих та складних переговорів був підписаний Договір про відносини добросусідства та співробітництва між Румунією і Україною, що підтверджував, зокрема, непорушність українсько-румунського державного кордону.

Болгарія

Після Вересневого повстання 1944 р. в Болгарії влада перейшла до Вітчизняного фронту, провідну роль у якому відігравали комуністи- члени Болгарської робітничої партії (БРП). Коаліційний уряд в основному складався з представників правих партій, але комуністам належали ключові міністерства - внутрішніх справ, юстиції. Було проведено аграрну реформу. У вересні 1946 р. відбувся референдум, за результатами якого було ліквідовано монархію і проголошено країну Народною Республікою Болгарією (НРБ). Уряд до 1949 р. очолював голова Болгарської робітничої партії Г. Димитров. У грудні 1947 р. була прийнята нова Конституція країни, яка узаконила всевладдя комуністів і проголосила будівництво основ соціалізму за радянським зразком: розпочато індустріалізацію країни та кооперування селян.

У1954 р. Болгарську комуністичну партію (БКП - нова назва - БРП) очолив Т. Живков, який взяв курс на прискорене будівництво соціалізму. За короткий час було націоналізовано 98 % промисловості, а у 1958 р. Болгарія першою серед країн соціалізму завершила кооперування селянства. Наприкінці 60-х років уряд сповістив про побудову основ соціалізму. Болгарія перетворилася на індустріально-аграрну країну. В 1971 р. були прийняті нова програма БКП та нова Конституція НРБ, що проголосили план побудови "розвинутого соціалістичного суспільства" в Болгарії. В тоталітарному суспільстві не допускалося інакодумство, думки рядових комуністів ігнорувалися, друга політична партія країни - Болгарський землеробський народний союз - була цілком залежною від БКП.

У 70-ті роки розпочався спад виробництва, а з початку 80-х - наростання кризових явищ у болгарському суспільстві, що усвідомлювало необхідність рішучих реформ. У листопаді 1989 р. на пленумі ЦК БКП Живков був звинувачений у злочинних методах керівництва і змушений піти у відставку. Падіння авторитарного режиму Живкова сприяло поступовій ліквідації монополії БКП на владу, в якій відбулися радикальні зміни і яка з початку 1990 р. стала називатися Болгарською соціалістичною партією (БСП).

За короткий час на політичній арені Болгарії виникло понад 50 різних партій. Головною опозиційною силою в країні став створений у грудні 1989 р. Союз демократичних сил (СДС), до якого увійшли 16 партій, об'єднань і рухів. Його очолив Ж. Желєв, якого новообраний болгарський парламент - Великі народні збори - незважаючи на перемогу БСП, у серпні 1990 р. обрав президентом країни.

У липні 1991 р. була прийнята нова демократична Конституція Республіки Болгарії. Почалися ринкові перетворення, але слабкість економіки, орієнтація на СРСР, відсутність досвіду приватизації спричинили різкий спад виробництва. На середину 1994 р. 60% населення за рівнем доходів опинилися за межею бідності. Це призвело до загострення політичного протистояння в болгарському суспільстві. На виборах 1994 р. перемогла БСП, але й вона не змогла розв'язати економічних проблем. Це було причиною повернення демократів до влади. З 1996 р. президентом Болгарії став лідер СДС П. Стоянов. Демократи перемогли і на парламентських виборах 1997 р. На виборах до Народних зборів у червні 2001 р. перемогу здобув створений у квітні "Національний рух Симеона Другого", за який проголосувало 43 % виборців (120 місць у парламенті). Новий уряд очолив колишній болгарський цар Сак-сен-Кобурзької династії 63-річний Симеон. У січні 2002 р. президентом Болгарії став Георгій Перванов, який був переобраний у 2006 р. На парламентських виборах у червні 2005 р. перемогу здобула коаліція "За Болгарію", яку створили соціалісти. У серпні 2005 р. прем'єр-міністром Болгарії став Сергій Станішев. У травні

2004 р. Болгарія була прийнята до НАТО, а 1 січня 2007 р. - доЄС.

У 1992 р. у Софії укладено Договір про дружні відносини та співробітництво між Україною і Болгарією.

Югославія (Сербія, Словенія, Хорватія, Чорногорія, Боснія та Герцеговина, Македонія)

Під час Другої світової війни в Югославії набув широкого розмаху партизанський рух. У листопаді 1942 р. тут утворилася Народно-визвольна армія (НВА) Югославії під командуванням комуніста, хорвата за національністю Йосифа Броз Тіто. Створене у 1942 р. Антифашистське віче народного визволення Югославії проголосило себе вищим законодавчим і виконавчим органом влади й утворило тимчасовий уряд на чолі з Тіто. Новий уряд насамперед націоналізував промислові підприємства (до кінця 1945 р. понад 70 %) та провів аграрну реформу.

У листопаді 1945 р. після виборів до Установчих зборів (скупщини) влада повністю перейшла до рук комуністів, було ліквідовано монархію, проголошено утворення Федеративної Народної Республіки Югославії (ФНРЮ). До її складу увійшло шість республік: Сербія, Хорватія, Словенія, Македонія, Чорногорія, Боснія та Герцеговина, та два автономні краї - Воєводина та Косово. Однак головні пости в керівництві країни належали сербам. Прийнята в січні 1946 р. Конституція ФНРЮ узаконила однопартійну систему і фактично закріпила в країні тоталітарний комуністичний режим.

Тіто проводив самостійний політичний курс. Так, без погодження зі Сталіним він надавав допомогу грецьким комуністам, пропонував створити Балканську федерацію. Але головною причиною радянсько-югославського конфлікту стало запровадження в Югославії на межі 40-50-х років дещо іншої, ніж у СРСР, моделі суспільного розвитку - "самоврядного соціалізму". Сталін проголосив Тіто "агентом імперіалізму". Інформаційне бюро комуністичних і робітничих партій у 1948-1949 рр. під тиском Сталіна розпочало наклепницьку кампанію проти югославського керівництва. У вересні 1949 р. СРСР в односторонньому порядку розірвав договір про дружбу і співробітництво, укладений з Югославією у квітні 1945 р. Відносини почали поступово нормалізовуватися лише після приходу в СРСР до влади Хрущова.

Опинившись у міжнародній ізоляції (під тиском СРСР відносини з Югославією розірвали й інші соціалістичні країни), Тіто згорнув кооперування села, розпустив нерентабельні кооперативи і повернув землю власникам-селянам. Було припинено прискорену індустріалізацію, підприємства передано в управління трудовим колективам. Поширилися ринкові відносини. Комуністична партія була реформована у Союз комуністів Югославії (СКЮ) за національно-територіальним принципом. З 1963 р. країна стала називатися Соціалістичною Федеративною Республікою Югославією (СФРЮ).

У 60-х роках режим Тіто, залишаючись авторитарним за своєю суттю, зазнав подальшої лібералізації в економічному плані. Реформи 1966-1970 рр. розширили права підприємств, республік і країв щодо питань економіки й політики. У1974 р. була прийнята нова Конституція СФРЮ, що ввела в країні інститут президентства. Президентом СФРЮ довічно обрали Й. Тіто, який у цьому самому році став довічним головою СКЮ.

Однак весь час діяла "міна сповільненої дії" - міжнаціональні суперечності у СФРЮ й протиборство 6 республік і 2 автономних країв за державні пости, розподіл коштів, більшу самостійність тощо. Особливо обмежувалися права албанців, які компактно проживають в автономному краї Косово. У1981 р. там відбулися заворушення, що спалахнули з новою силою навесні 1988 р.

Після смерті президента СФРЮ Тіто у 1980 р. був запроваджений інститут колективного керівництва в особі Президії СФРЮ, головою якої по черзі на 1 рік ставав представник кожного з 8 суб'єктів федерації. Аналогічно було реорганізовано й керівництво СКЮ. Однак кожне нове керівництво використовувало власні повноваження, як правило, на користь своєї республіки або краю. Зокрема особливо загострилися суперечності між Сербією (православні) і Хорватією (католики) з питань контролю над Югославією. "Штучне дитя" Версальської системи (СФРЮ була спадкоємницею довоєнної Югославії), утворене значною мірою примусовим поєднанням трьох цивілізацій - західної (Словенія і Хорватія), православної (Сербія, Чорногорія, Македонія) і мусульманської (Боснія та Герцеговина) - стало розпадатися. В республіках дедалі гостріше ставилося питання про самовизначення.