Розділ «Римська імперія в II-III ст. н. е.»

Максимін був "солдатським" імператором і прагнув передусім здобути популярність серед солдатів. Цим і визначалася його внутрішня політика. За час правління він жодного разу не був у Римі і не домагався затвердження своєї влади сенатом. Джерела стверджують, що Максимін конфісковував гроші у містах, скарбницях храмів. Сільське населення було надзвичайно невдоволене насильствами солдатів і місцевої адміністрації.

Римський сенат оголосив про скинення Максиміна. Незабаром на вимогу військ і плебсу імператором було обрано Гордіана НІ. Дізнавшись про події в Римі, Максимін рушив на місто з військами, але під час невдалої облоги Аквілеї був убитий своїми солдатами.

Гордіан III став одноосібним правителем. Він виступив у похід проти персів, які напали на Месопотамію, але закінчити цю війну не довелося: його вбили. Імператором проголосили Марка Юлія Філіппа (244-249), прозваного за своє походження Арабом. Філіпп уклав з персами мир, за яким римляни утримували за собою Малу Вірменію та Месопотамію, і повернувся в Рим, де був визнаний сенатом.

Зовнішньополітичне становище імперії було складним: уздовж майже всього північного кордону наступали варвари. Війська були не дисципліновані, кожна армія намагалась висунути свого кандидата на імператорський трон. Філіппу вдалося перемогти кількох претендентів на імператорську владу, але в битві з Децієм, якого війська в Мезії проголосили імператором, він був убитий. Гай Мессій Траян Децій (249-251) належав до тих імператорів, які прагнули відновити старі римські звичаї та уклад. Цим, мабуть, пояснюється і переслідування християн, під час яких загинуло багато прихильників нової релігії.

Після смерті Деція змінилося кілька імператорів. Найдовше пощастило утримувати владу Публію Ліцінію Валеріану (253- 260) та його синові Галлієну (253-268), якого він зробив співправителем. Валеріан був прихильником давньоримських принципів. За його правління також переслідувалися християни.

Становище імперії за часів Валеріана було ще напруженішим, ніж за його попередників. Рейн перейшли германські племена (франки та алемани), готи перетнули Дунай, на африканські провінції напали мавританські племена, на сході наступали перси.

Готи - германські племена скандинавського походження, які у римський період заселили пониззя Вісли. З кінця II ст. почали проникати на південь до Чорного моря, а у III ст. - до Криму. УIII ст. поділились на вестготів (західних готів), що оселились між Дністром і Дунаєм, та остготів (східних готів) - між Дністром та Доном. Держава остготів досягла найвищого розквіту в IV ст. під час володарювання Германаріха, до 375р., коли його знищили гуни. Частина покорених остготів після смерті Аттіли оселилась у Паннонії та Північній Італії. Вестготи як союзники римлян у IV ст. оселились на Нижньому Дунаї з центром у Трансільванії. Наприкінці IVст. повстали проти римлян, захопивши балканські провінції імперії (Коринф, Афіни, південь Греції). У 410 р. напали на Рим. Після смерті Аларіха рушили в Галлію (Тулуза). Теодоріх загинув на Каталаунських полях у битві з гунами. У 466-484 рр. оволоділи Іспанією. Після 507р. їх державу знищили франки. Поступово вестготи в Іспанії романізувалися, а у VI ст. прийняли християнство.

Гуни - кочовий народ, що сформувався у І-IV ст. у Центральній Азії з тюркомовних хунну і місцевих угрів і сарматів. Масове переселення найвідоміших, так званих західних, гунів до Європи (з 70-х рр. IVст.) дало поштовх Великому переселенню народів. Підкоривши інші народи, очолили могутній союз племен, котрий здійснював спустошливі походи в інші країни. Підкорили готів, брали данину з Римської імперії, Візантії. Найбільшої могутності гунський союз племен досяг за часів вождя Аттіли (середина Vcт.). Просування гунів на Захід зупинила їх нищівна поразка, завдана римськими військами в Каталаунській битві (451). Після смерті Аттіли (453) гунський союз племен розпався. Від західних гунів під час їх руху до Європи відокремилася група так званих білих гунів, або ефталітів, які зайняли Трансоксанію (область між Амудар'єю і Сирдар'єю). У 427р. вони напали на Індію, а згодом створили державу, до якої увійшли Північно-Західна Індія, частина Середньої Азії, Східного Ірану й Афганістану.

Перси зайняли Вірменію, вторглись у межі Римської імперії та захопили Антіохію. Валеріан відвоював Антіохію, але в сутичці з персами, які обложили Едессу, був узятий у полон, де і помер.

Після того як Валеріана захопили в полон перси, його син Публій Ліціній Егнацій Галлієн став одноосібним правителем імперії. Галл ієн був людиною освіченою, енергійною, прагнув захистити державу від зовнішньої небезпеки і відновити її внутрішню могутність, але був безсилий зміцнити дисципліну у військах. Важко було також стримувати натиск варварів на заході і персів на сході. Він мусив вести війну як з узурпаторами, так і з варварами: франками, алеманами, готами та ін.

Боспорське царство перестало бути союзником Риму. Зв'язки римських провінцій з Північним Причорномор'ям послабли, на Боспорі готувались набіги на Римську імперію і нові боспорські правителі надавали судна варварам, що наступали на імперію, їхні кораблі перепливали Чорне море, готи разом з іншими припонтійськими народами чинили спустошливі набіги на міста, розташовані на європейському і малоазійському узбережжях: Ефес, Афіни, розграбували грецькі міста Коринф та Спарту.

Боспорське царство - антична держава, яка утворилась близько 480р. до н.е. на Керченському та Таманському півостровах внаслідок об'єднання грецьких міст по обидва береги Боспору Кіммерійського (західний - Пантикапей, Тиритака, Мірмекій, східний - Гермонасса, Фанагорія та ін.). Столицею був Пантикапей (на місці сучасної Керчі). Об'єднувачами були династії Археанактидів та Спартокідів. Держава швидко зростала в результаті приєднання нових земель: у Криму Феодосії, у Приазов'ї гирла Дону (міста Танаїс), пониззя Кубані. Найбільшої могутності досягло у другій половині IV ст. до н. е., коли закінчився процес об'єднання. До його складу ввійшли античні міста та місцеві племена. УIII ст. до н. е. зазнало нападів скіфів та сарматів. У107 р. дон. е. під час передання влади новому володарю Мітрідату VI Сенатору вибухнуло повстання скіфів на чолі з Савмаком, яке через рік було жорстоко придушене.

Після смерті Мітрідата VI стало залежним від Риму. Занепало після нападів готів у другій половині III ст. та гунів у IVст.

268 р. Галлієна вбили змовники, а імператором було проголошено Марка Аврелія Клавдія, якому вдалося знов об'єднати імперію. Він помер від чуми, що лютувала в імперії кілька років.

Його змінив брат, який не міг утриматися при владі. Імператором став визначний полководець Луцій Доміцій Авреліан (270- 275). Продовжуючи політику свого попередника, Авреліан остаточно вигнав готів з Паннонії та відбив напади алеманів, які вторглися в Італію. Він провів реформи, прагнучи відновити внутрішню могутність Римської держави.

Однак республіканські інститути, які зберегли ще певне значення з часів Антонінів, тепер його втратили остаточно. Авреліан перший з римських імператорів назвав себе "паном і богом", тобто знехтував традиціями народовладдя. У Римі на Марсовому полі було споруджено храм Сонця - найвищого божества, верховного покровителя імперії. У Римі відновлювались старі святині. Це була спроба знайти єдину релігію для світової імперії, утвердити розхитану імператорську владу.

Варварські вторгнення становили велику небезпеку не тільки для провінцій, а й для Італії. Щоб убезпечити столицю, Рим за Авреліана було обнесено міцними мурами. Імператори робили все, щоб відновити єдність імперії, проте здійснити це в колишніх кордонах не вдалося. Риму довелося відмовитися від Дакії, корінне населення якої ніколи не мирилося з чужоземним пануванням.

Авреліан рушив з військами на Схід, але під час походу був убитий солдатами. На цей раз армія надала можливість призначити імператора сенату, який обрав старого сенатора Марка Клавдія Тацита (275-276), але він не зумів підтримати свій авторитет серед солдатів і незабаром загинув.

Після Тацита на імператорському троні змінилися кілька імператорів. І коли до влади прийшов Гай Валерій Аврелій Діоклетіан (284-305), розпочалася доба пізньої Римської імперії.

На кордонах імперії посилювались варварські племінні утворення, натиску яких римляни не завжди могли протистояти. У цих умовах армія набувала особливого значення: війська мали захищати й охороняти імперію і водночас бути опорою уряду. Але вже події II ст. показали, яку роль може відігравати армія в призначенні та зміщенні імператорів. До армії стали приймати уродженців провінцій. Служба в легіонах часто ставала спадковою. Легіонери були пов'язані не стільки військовою дисципліною, що всюди занепала, а спроби її відновлення викликали опір, скільки особливою професіональною єдністю, що утворилась під час багаторічної служби, умовами табірного і похідного життя. У разі збігу сприятливих для того умов легіони виходили з підпорядкування правлячому монархові і проголошували імператором свого ставленика, щоб отримати тим самим привілейоване становище в імперії.