Розділ 6

— Чудово, професоре, прошу заходити.

Ленґдон якусь мить постояв, не знаючи, чого чекати. Тоді зібрався з духом і штовхнув двері. За ними була майже повна темрява.

— Зараз увімкну вам світло, — сказав Вінстон. — Будь ласка, заходьте й зачиніть за собою двері.

Ленґдон обережно ступив у приміщення, вдивляючись у темряву. Зачинив за собою двері, замок клацнув. Поступово по кутках стало розгорятися м’яке світло, і простір виявився велетенською печерою — вона могла би правити за ангар для реактивних літаків.

— Понад три тисячі квадратних метрів, — пояснив Вінстон.

Порівняно з цією залою атріум неспівмірно малів. Світло розгорялось, і Ленґдон розгледів на підлозі групу масивних силуетів — сім чи вісім — щось ніби динозаври, які поночі вийшли пастися.

— Що це таке переді мною? — спитав Ленґдон.

— Воно зветься «Питання часу», — почувся бадьорий голос Вінстона в аудіопристрої. — Це найважчий експонат музею. Понад дев’ятсот тонн.

Ленґдон намагався зрозуміти, що до чого.

— А чому я тут сам?

— Як я вже казав, містер Кірш попросив мене показати вам дивовижні об’єкти.

Світло розгорілося на повну силу, заповнило всю велетенську залу, і Ленґдон здивовано глядів на те, що відкрилося його очам.

«Я потрапив у паралельний всесвіт».