Розділ 69

Ленґдон з Амброю підійшли за отцем Беньєю до колосальної брами Сагради Фамілії — і Ленґдон уже не вперше зачудувався незвичайним оформленням головного входу до храму.

«Ціла стіна кодів», — думав він, дивлячись на літери, що виразно виступали на монолітних брилах полірованого металу. На поверхні було понад вісім тисяч об’ємних літер, викуваних із бронзи. Літери розташовувалися горизонтальними рядками, створюючи величезне поле тексту майже без пробілів. Хоча Ленґдон знав, що це опис Страстей Христових каталонською мовою, скидалося це більше на шифровку Агенції нацбезпеки.

«Не дивно, що навколо цього храму снує стільки теорій змови».

Ленґдон поглянув вище, озираючи високий фасад Страстей, де впадали в око сухорляві, кутасті скульптури Жозепа Марії Субіракса — вони пильно дивилися на глядача, а над ними жахливо виснажений Ісус висів на хресті, сильно похиленому вперед, — від цього в глядача виникало моторошне відчуття, що розп’яття зараз упаде просто на нього.

Ліворуч від Ленґдона інша похмура скульптура зображувала зрадницький цілунок Юди. Дивно, але її обрамлювала різьблена сітка з числами — математичний «магічний квадрат». Едмонд колись розповідав Ленґдонові, що «магічна константа» тридцять три цього квадрата, власне, є прихованим пошануванням язичницького масонського культу Великого Архітектора Всесвіту — всеосяжного божества, чиї таємниці розкриваються тим, хто досяг у братстві тридцять третього ступеня.

— Цікаво, — розміявся тоді Ленґдон, — тільки більш вірогідним поясненням є вік Христа на момент Страстей…

Наблизившись до входу, Ленґдон здригнувся, побачивши наймоторошнішу зі скульптур храму — колосальну статую Христа, прив’язаного до стовпа для бичування. Професор швидко відвернувся й побачив над дверима дві грецькі літери — альфу й омегу.

— Початок і кінець, — прошепотіла Амбра. — Цілком у дусі Едмонда.

Ленґдон кивнув, уловивши відгомін значення: «Звідки ми? Куди ми прямуємо?»

Отець Бенья відчинив маленький портал у стіні з бронзовими літерами, і всі, зокрема й гвардійці, ввійшли. Бенья зачинив за ними двері.

Тиша.

Тіні.

Там, у південно-східному кінці трансепту, отець Бенья розповів їм дивну історію про те, як до нього підійшов Кірш і запропонував велику пожертву на храм Саграда Фамілія, а адміністрація у відповідь має виставити на загальний огляд його ілюстрований рукопис Блейка в крипті біля могили Ґауді.

«Просто в серці храму!» — подумав украй заінтригований Ленґдон.

— А Едмонд не казав навіщо? — спитала Амбра.

Бенья кивнув.

— Він сказав, що перейняв захоплення мистецтвом Ґауді від матері, яка також дуже любила Вільяма Блейка. Сеньйор Кірш говорив, що в пам’ять про матір хотів би поставити книжку Блейка біля могили Ґауді. Мені здалося, що нічого поганого в тому немає.

«Едмонд ніколи не казав, що його мати захоплювалася Ґауді», — замислився Ленґдон. Та й Палома Кірш померла в монастирі, і малоймовірно, щоб іспанська черниця любила неортодоксального британського поета. Уся ця історія здавалася вигадкою.

— Ну і… — продовжив Бенья, — у мене було стійке відчуття, що сеньйор Кірш переживав якусь духовну кризу… і, можливо, якусь недугу.