Розділ 57

— Я ж не монстр! — промовив Авіла й зітхнув з полегшенням, справляючи потребу в брудному туалеті покинутої стоянки на трасі N-240.

Поряд тремтів водій «убера», який від переляку не міг навіть помочитися.

— Ви погрожували… моїй родині…

— А якщо будеш робити все, що я скажу, — відказав Авіла, — то, запевняю, з ними ніякого лиха не станеться. Просто відвези мене до Барселони, висади там — і розійдемося по-хорошому. Я поверну твій гаманець, забуду твою адресу і в житті її не згадаю!

Водій дивився просто перед собою, його губи тремтіли.

— Ти віруєш, — сказав Авіла. — У тебе на склі папський хрест. І хай що ти зараз про мене думаєш, але можеш заспокоїти себе тим, що зараз робиш Божу справу. — Авіла закінчив і почав застібати штани. — Несповідимі шляхи Господні.

Авіла відійшов і перевірив, чи досі має на поясі керамічний пістолет. У ньому лишалась остання куля. Адмірал гадав, чи взагалі вона йому сьогодні ще знадобиться.

Він підійшов до раковини й підставив руки під воду, побачив татуювання, яке, за словами Регента, порятує його в разі, якщо він буде спійманий. «Зайва обережність», — подумав Авіла, який тепер почувався невидимим духом серед ночі.

Він поглянув у брудне дзеркало — і здивувався. Востаннє, коли він бачив себе у дзеркалі, Авіла був у білому кітелі з крохмальним комірцем і кашкеті. Тепер, знявши верхню частину свого строю, адмірал більше скидався на далекобійника в простій футболці з V-подібним вирізом і водієвій бейсболці.

І химерним чином неохайний чоловік у дзеркалі нагадав Авілі про те, яким він був, коли віддавався пияцтву й самозневазі, втративши сім’ю після жахливого вибуху.

«Я був у бездонній ямі…»

Він розумів: моментом істини став той день, коли фізіотерапевт Марко хитрощами взяв його з собою за місто на зустріч із «папою».

Авіла ніколи не забуде, як наближався до моторошних шпилів пальмаріанської церкви, проходив у високу браму й увіходив до собору, де вже почалося ранкове богослужіння і натовп вірян стояв на колінах.

Храм освітлювало лише сонце крізь високі вітражні вікна, густо пахло ладаном. Коли Авіла побачив позолочені вівтарі й лави з полірованого дерева, то зрозумів, що чутки про великі багатства пальмаріан правдиві. Церква була прекрасна, як і багато бачених Авілою соборів, але він розумів, що ця відрізняється від інших.

«Пальмаріани — закляті вороги Ватикану».

Стоячи з Марком біля входу, Авіла дивився на парафіян і гадав, чому ж так вийшло, що ця секта настільки розквітла після того, як гордо кинула виклик Риму. Схоже, це відречення в час зростання лібералізму у Ватикані зачепило особливу струну в душах вірян, які жадали більш консервативної інтерпретації християнства.

Шкандибаючи проходом на своїх милицях, Авіла почувався як нещасний каліка, котрий пішов на прощу в Лурд у надії на чудесне зцілення. Служка привітався з Марком і повів обох до сидінь, відокремлених у першому ряді. Парафіяни з цікавістю поглядали на них: кому ж така особлива честь? Авіла пошкодував, що Марко переконав його вдягти кітель з орденами.

«Я думав, що побачу папу».

Авіла сів і подивився в бік головного вівтаря, де молодий парафіянин у костюмі читав Святе Письмо. Авіла упізнав цей фрагмент — то було Євангеліє від Марка: