Розділ 3

Атмосфера музейного атріуму нагадувала якийсь футуристичний храм.

Ленґдон зайшов — і його погляд одразу спрямувався до неба, понад колосальними білими колонами, понад високою скляною завісою — до склепіння на шістдесятиметровій висоті, де з малих галогенових ламп линуло чисте біле світло. У повітрі, перетинаючи небеса, зависла ціла мережа переходів, балконів і мостів, на них тут і там цятками видніли чорно-білі гості, які заходили на верхні галереї і виходили з них, стояли біля високих вікон, милуючись лагуною внизу. Поряд скляний ліфт безшумно ковзав по стіні й повертався на землю по нових відвідувачів.

Такого музею Ленґдон ще ніколи не бачив. Навіть акустика тут була незвична. Замість традиційної поважної тиші, створеної за допомогою звукопоглинальних поверхонь, цей музей повнився бурмотінням відлунь, голоси розкотисто відбивалися від каменю і скла. Для Ленґдона тільки одне музейне відчуття залишилося звичним: стерильний присмак біля кореня язика. Музейне повітря всюди однакове — з нього відфільтровано чужорідні частинки й окислювачі, після чого це повітря зволожене йонізованою водою до 45 відсотків.

Ленґдон пройшов кілька навдивовижу вузьких пропускних пунктів — в око йому впало багато озброєної охорони — і врешті опинився біля чергового столика реєстрації. Молода жінка роздавала навушники.

— Audioguía?

Ленґдон усміхнувся:

— Ні, дякую.

Коли він підійшов ближче до столика, жінка зупинила його, перейшовши на чудову англійську:

— Вибачте, пане, але сьогоднішній господар заходу пан Едмонд Кірш попросив усіх надіти аудіопристрої. Це частина заходу.

— А, тоді, звичайно, візьму.

Ленґдон простягнув руку по навушники, але вона жестом зупинила його, звірила бейдж із довгим списком запрошених, знайшла, після чого видала навушники з відповідним номером.

— Сьогоднішню екскурсію дібрано індивідуально для кожного відвідувача.

«Правда? — Ленґдон роззирнувся. — Для сотень гостей?»

Ленґдон здивовано роздивився навушники — то була просто гладенька металева дужка з невеликими потовщеннями на кінцях. Мабуть, помітивши його зачудування, жінка підійшла і стала пояснювати:

— Це зовсім нова модель. — Вона допомогла професорові надіти цей пристрій. — Датчики у вуха вставляти не потрібно, вони просто торкаються обличчя.

Вона розташувала дужку на голові Ленґдона так, що датчики м’яко впиралися в обличчя між вилицею і скронею.

— Але як…

— Технологія передачі через кістку. Датчики подають звук безпосередньо в кістки щелепи, і він досягає внутрішнього вуха. Я випробовувала — дивовижне відчуття, наче голос говорить просто у вашій голові. А вуха лишаються вільними для зовнішніх розмов.

— Гарно придумано.