Розділ 91

Сидячи поряд з Амброю на дивані, Ленґдон дивився на жовтувате обличчя Едмонда на екрані стіни — і йому стало боляче від думки, що Едмонд у той час мовчки страждав від смертельної хвороби. Однак у ту хвилину очі футуролога сяяли радістю й захватом.

— Зараз я розповім вам про цю маленьку пробірку, — промовив Едмонд, показуючи її глядачам, — але спочатку поплаваймо… у первісному бульйоні.

Едмонд зник, ударила блискавка — й освітила кипучий океан, у якому вулканічні острови викидали лаву та попіл у буряне небо.

— Чи звідси почалося життя? — промовив голос Едмонда. — Спонтанна реакція в бурхливому морі хімічних сполук? Чи, може, мікроб на метеориті прилетів із космосу? Чи, може… від Бога? На жаль, ми не можемо повернутися в часі й побачити цю мить. Ми точно знаємо тільки те, що сталося після того моменту, коли життя зародилося. Відбулась еволюція. І ми звикли зображувати її приблизно так.

Тепер на екрані показали знайому картинку розвитку людини: примітивна мавпа, незграбно похилившись, починала вервечку приматів, які чимдалі випростувались і скидали шерсть.

— Так, люди еволюціонували, — сказав Едмонд. — Це неспростовний науковий факт, і ми побудували чітку послідовність відповідно до викопних знахідок. А що, якби ми могли подивитися на еволюцію навпаки?

Раптом обличчя Едмонда почало обростати волоссям, він перетворювався на первісну людину. Стала змінюватися форма кісток, і лице перетворилося на мавпячу морду, а тоді процес шалено пошвидшився, і на екрані з’являлися дедалі давніші види: лемур, лінивець, сумчасте, яйцекладне, дводишне — і риба пірнула в море, витяглась у вугра і стала мінитися, перетворюватися на різних істот, які врешті виродилися до драглистих згустків, планктону, амеб, аж доки від Едмонда Кірша лишилася мікроскопічна бактерія — одна клітинка, яка пульсувала у великому океані.

— Перша іскра життя, — промовив Едмонд. — Ось куди нас приводить цей фільм, якщо прокрутити його назад. Ми не маємо уявлення, звідки в безживному хімічному морі з’явилися якісь форми життя. Ми просто не можемо побачити перших кадрів цієї історії.

«T = 0», — подумав Ленґдон, уявивши подібну «зворотну прокрутку» розширення всесвіту, коли космос стискається в одну світлу цятку — і космологи опиняються в «глухому куті».

— Першопричина! — проголосив Едмонд. — Так Дарвін називав отой загадковий момент Творіння. Він довів, що життя постійно еволюціонувало, але не міг визначити, як розпочався цей процес. Інакше кажучи, теорія Дарвіна пояснює, чому вижили найбільш пристосовані, але не звідки вони взялися.

Ленґдон розсміявся: такого формулювання він іще не чув.

— Тож як з’явилося життя на Землі? Іншими словами, звідки ми? — усміхнувся Едмонд. — Протягом наступних кількох хвилин ви дізнаєтеся відповідь на це питання. Однак повірте мені: хоч яка дивовижна буде ця відповідь — це лише половина того, що я розповім вам сьогодні. — Він подивився в камеру усміхненим «пророчим» поглядом. — Виходить так, що те, звідки ми — це щось дивовижне… але те, куди ми прямуємо — це просто приголомшливо.

Амбра і Ленґдон стурбовано перезирнулись, і хоча Ленґдон відчував, що ця заява зроблена здебільшого від властивої Едмондові гігантоманії, професорові ставало дедалі менш затишно.

— Першопочаток життя… — продовжив Едмонд. — Він лишався таємницею за сімома замками ще від часів міфів про створення світу. Протягом тисячоліть філософи й науковці шукали якихось знаків і свідчень про джерело життя.

Едмонд тепер тримав у руках ту саму пробірку з каламутною речовиною.

— У 1950-х роках двоє таких шукачів — хіміки Міллер і Юрі — провели сміливий експеримент, який, вони сподівалися, мав точно показати, як почалося життя.

Ленґдон нахилився до Амбри і прошепотів:

— Ця пробірка отам, — і показав на вітрину в кутку.

Вона здивувалася.