Розділ 30

Найстаріша й найелітніша охоронна служба Іспанії — Guardia Real — має сувору традицію, яка походить іще з Середньовіччя. Агенти Королівської гвардії дають присягу перед Богом дбати про безпеку королівської родини, захищати власність і честь короля.

Командор Дієго Ґарса — головний над більш ніж двома тисячами гвардійців — був дрібним, сухеньким шістдесятирічним чоловіком зі смаглявим лицем, маленькими очима й рідкуватим чорним волоссям, гладенько зачесаним назад на рябому черепі. Мишаче обличчя й малий зріст робили Ґарсу майже непомітним у натовпі, тож приховати його велетенський вплив у палаці від сторонніх було зовсім нескладно.

Ґарса давно засвоїв, що справжня сила — це не фізична здатність, а політичні зв’язки. Звичайно, командування Королівською гвардією надавало чоловікові неабиякої ваги, але саме політична далекоглядність зробила Ґарсу тією людиною, до якої зверталися як в особистих, так і в професійних справах.

Командор надійно зберігав таємниці й ніколи не зрадив нічиєї довіри. Завдяки репутації людини, яка не помиляється в передбаченнях, а також непересічній здатності розв’язувати тонкі питання Ґарса був незамінною для короля особою. Однак зараз перед Ґарсою та іншими людьми в палаці поставало непевне майбутнє: монарх перебував уже в похилих літах і доживав віку в палаці Сарсуела.

Понад чотири десятиліття король керував бурхливою країною, де встановлювалася парламентська монархія після тридцяти шести років кривавої диктатури ультраконсервативного генерала Франсіско Франко. Після смерті Франко в 1975 році король намагався йти в ногу з урядом, закріплюючи в державі демократію, крок за кроком посуваючи країну наліво.

Для молоді зміни здавалися занадто повільними.

Для немолодих прихильників традицій — блюзнірством.

Багато іспанських урядовців щосили продовжували відчайдушно захищати консервативну доктрину Франко, особливо у сприйнятті католицизму як «державної релігії» й морального стрижня нації. Дедалі більше іспанської молоді, однак, були налаштовані рішуче проти цих ідей, вони відкрито ганьбили лицемірство офіційної релігії й стояли за відокремлення церкви від держави.

Тепер, коли на трон збирався зійти вже не юний принц, ніхто не мав певності, в який бік спрямує свої зусилля новий король. Десятиліттями принц Хуліан пречудово виконував свої суто церемоніальні обов’язки, повністю відступивши батькові політичну діяльність і ні словом не виказуючи власної думки. Хоча більшість знавців гадали, що принц на троні діятиме значно ліберальніше за батька, точний прогноз тут був неможливий.

Однак цього вечора запону буде піднято.

У ситуації шоку від пригоди в Більбао принц не мав жодного вибору: мусив публічно висловити свій погляд, оскільки король через важкий стан здоров’я не міг звернутися до громадськості з приводу надзвичайної події.

Кілька високих урядовців, серед них і президент країни, уже засудили вбивство, передбачливо утримавшись від коментарів до офіційної заяви з королівського палацу й тим передавши всю цю малоприємну справу цілковито в руки принца Хуліана. Ґарсу це не дивувало: до цих подій причетна майбутня королева Амбра Відаль, тож цієї політичної гранати ніхто торкатися не хотів.

«На принца Хуліана сьогодні чекає випробування, — думав Ґарса, поспішаючи в королівські покої величними сходами. — Йому буде потрібна порада, а оскільки його батько лежить недужий, то напучувати принца доведеться мені».

Ґарса пройшов довгим коридором резиденції до самих дверей принца. Глибоко вдихнув і постукав.

«Дивно, — подумав командор. — Адже я знаю: він тут!» За словами агента Фонсеки, який виходив на зв’язок із Більбао, принц Хуліан щойно телефонував зі свого помешкання й намагався поговорити з Амброю Відаль, аби пересвідчитися, що з нею все гаразд, і, хвала небесам, так і було.

Ґарса постукав знову і вже збентежився: відповіді не було знову.

Командор поспішно відімкнув двері.

— Доне Хуліане! — гукнув він, увійшовши.

В апартаментах було темно, лише телевізор у вітальні світився.